Чи ти над прірвою глухою Не так залізною рукою Росію ставма підхопив?

Страшно жити в країні, підхопленій залізною рукою? Страшно жити в історії? Однак вибору не існує і можна скільки завгодно шепотіти загрози на адресу Мідного вершника, як це робить божевільний Євгеній:

З заціпенілим кулаком І, мов улеглий силі чорній: «А, будівниче чудотворний! -Шепнув, забувши все кругом: -Буде ж тобі!..» - і враз бігом Метнувсь відтіль...

А можна - подякувати історії, як це робить у пролозі до поеми її ліричний оповідач. За »вікно в Європу» (якби Пушкін не процитував у поемі цей вираз Альгаротті, навряд чи хто б його сьогодні знав). За «чавунних ґрат узори». За білі ночі на колишньому болоті,

Коли серед книжок німих Пишу, читаю без лампади, І вулиць видяться громади І око бачить звідусіль Адміралтейський ясний шпиль...

«Полтава», як поема ще справді романтична, потребувала епілогу: Сто літ минуло - що ж лишилось Від гордих цих людей міцних. Від пристрастей їх вогняних?

«Мідний вершник» вимагає лише прологу, аби вказати на цю ж столітню історичну дистанцію. А епілогу не буде: «маленьку людину» поховано, велика історія продовжується...

Треба бути байронівським Конрадом, аби витримати життя в історії (стосунки Мазепи з Марією почасти й нагадують стосунки Конрада з Медорою в »Корсарі» Байрона), жити «у двох світах», любити свій ідеал, ненавидіти реальний світ («Сама моя любов до тебе - це ненависть до них»). Та ще й мати третій світ - свій власний внутрішній світ, де б уживався перший з другим... Таке «трисвіття» характеризує сприйняття світу не тільки романтичним героєм, а й романтичним автором, якщо мати на увазі того ж Байрона.

Однак уже в «Полтаві» ми визначили існування якоїсь принципово іншої, не романтичної авторської позиції. У «Мідному вершнику», на матеріалі тієї ж самої Петровської епохи, того ж самого (але й принципово іншого) образу Петра, ця авторська позиція зміцнилася настільки, що автор філо

316