образ. З точки зору історії літератури, це був такий самий крок назад від зрілого Пушкіна, яким була, наприклад, рання романтична поезія Гюго в порівнянні з пізньою поезією Байрона. Досить зауважити, що каноном дуелі Поета з байдужим убивцею, зображеної у вірші Лєрмонтова, стала дуель Ленського з Онєгіним, причому Пушкін для Лєрмонтова повністю ототожнюється з романтиком Ленським - насправді пародійним образом пушкін-ського роману. Такий «образ Пушкіна* вийшов безнадійно романтичним: і дружину ревнував, як Ленський Ольгу, і на дуель пішов з романтичною беззастережністю, і навіть самого Ленського «оспівав з безмір'ям сили*:

І вбитий він - не встать з могили, -Як той співець незнаний, але милий, Здобича ревнощів глухих.

Що смерть прийняв, як він, з нещадних рук лихих. Що ним оспіваний з безмір'ям сили.

(Переклад І. Цитована) Усього лише чотири з половиною роки судилося прожити Лєрмонтову від того моменту, коли він прийняв естафету російської поезії, до того дня, коли він загинув на Кавказі (не від чеченської кулі, а, як і Пушкін, на дуелі). Слід зазначити, що за цей короткий термін його поетична майстерність, порівняно з ранніми віршами, надзвичайно зросла, але пізньо-романтичний мотив фатальної приреченості поета й поезії у світі так і залишився одним із головних мотивів творчості.

Якщо порівняти поезію останнього року життя Лєрмонтова «Пророк» з пушкінським «Пророком», написаним 1826 р., то й тут можна побачити прагнення почати там, де завершується «історія» ліричного героя Пушкіна. «Глаголом спопеляй серця!» - такий останній вірш пушкінського «Пророка». Важко не впізнати в ньому цитату з фіналу «Сказання про Старого Моряка» Колріджа, тобто констатацію того факту, що за доби романтизму поезія має цілком нове, порівняно з усією її попередньою історією, завдання.

«Як можна виконати це завдання? Як можна запалити «кам'яні серця?» - такі запитання ставить «Пророк» Лєрмонтова, історія» якого починається саме відтоді, «Відколи вічний дав суддя // Мені всевідання пророче...» І що ж? «Сторінки злості й зіпсуття // Скрізь увижають віщі очі».

Не забувши своє пророче слово, яким, за Колріджем та Пушкіним, мусить «спопеляти серця», лермонтовський пророк скаржиться:

Я скрізь любов вістити став І правди чистої науку, А темний люд на мене зняв Озброєну камінням руку...

(Переклад М. Зерова)