Отже, можливо, варто було «пророчити» не всім а, як радив Колрідж, «серед тисяч впізнати» того єдиного, кому потрібні твій глагол і твоя душа?

Кожна людина, особливо за років юності, у певному розумінні відчуває себе пророком. Адже несе в собі те слово про життя, той його сенс, який с неповторним, унікальним. Однак проблема полягає в тому, що людина живе не сама по собі, а серед людей, з людьми, а тому для реалізації сенсу свого буття, для того, щоб виконати своє неповторне призначення на землі, потрібен бодай хтось, хто її зрозуміє.

Ці дві проблеми - призначення й розуміння - є центральними для Лєрмонтова та для покоління останніх романтиків взагалі. «Навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала, і, певне, моє призначення високе...»¹ - занотовує у своєму щоденнику («журналі») герой морально-психо-логічного роману, яким Лєрмонтов увінчав своє недовге життя.

Отже, призначення - це «незнаний, але милий» ідеал. Як ми пам'ятаємо, романтизм сприймає дійсність крізь призму ідеалу. Це погляд Онєгіна. Це також і погляд Печоріна - головного героя роману Лєрмонтова.

«Герой нашого часу» (1840) - так назвав Лєрмонтов свій твір. Ця назва і прізвище головного героя прозоро натякають на те, що поет нового (порівняно з пушкінським) покоління претендував створити також образ нового героя (Печора - це річка на півночі Росії, так само, як і Онега).

Творення «героїв часу» - улюблений прийом романтичної поеми й романтичного роману. Такі літературні персонажі, нібито «списані з натури», байронівським Чайльд-Гарольдом починаючи й Октавом де Т. - героєм роману французького письменника Альфреда де Мюссе (1810-1857) закінчуючи, швидко ставали предметом наслідування, навіть культу, тобто насправді - не стільки «віддзеркалювали» дійсність, скільки самі її створювали.

Про роман Мюссе «Сповідь сина століття» (1836) слід згадати хоч би й тому, що про нього згадує сам Лєрмонтов у передмові до свого роману. Його герой - егоїстичний, холодний, безсилий, неспроможний на справжнє почуття - сповідується перед читачем, не приховуючи своїх душевних вад. бо вважає їх хворобою: «Якби я хворів один, - говорить він, - то не говорив би про це, але оскільки багато інших страждає на цю ж недугу, то для них я й пишу» (Переклад В. Звиняцьковського).

Причиною хвороби своїх сучасників Мюссе, як він зазначав у передмові до того ж твору, вважає саме свій час, XIX ст.: «Хвороба

1  Тут і далі «Герой нашого часу» цитується у перекладі О. Кундзича.