1. Дорогою із Петербурга на Кавказ проїжджаючи Тамань, він випадково втрутився у життя «чесних контрабандистів».

2. Після цього, оселившись у П'ятигорську, розважався тим, що поступово закохував у себе княжну Мері. Розваги завершилися дуеллю.

3. За участь у дуелі Печорін був відправлений до фортеці, з нудьги викрав черкешенку Белу. Досить скоро дівчина йому набридла, і він радий був тікати від неї хоч на полювання, хоч у службових справах (одне з таких відряджень описане у повісті «Фаталіст»).

4. Після смерті Бели, сповнений сорому, суму й нудьги, Печорін виходить у відставку й подається до Персії, дорогою він випадково зустрічає давнього знайомого Максима Максимовича.

Щоправда, останню зустріч Печорін навряд чи й згадав би у своєму «звіті*, адже, мабуть, не одного колишнього знайомого зустрів він під час довюї подорожі, а отже, зустрічі з Максимом Максимовичем, напевне, особливого значення не надав. Однак для автора роману ця непомітна дія героя зустріч й не помічена ним, майже несвідома образа простої чесної людини стала ключем до його характеру.

Хронологію подій в епічному творі (наприклад, таку, як вищенаведений уявний «звіт» Печоріна) теоретики літератури називають фабулою, протиставляючи її сюжету або сюжетній композиції.

Сюжет роману «Герой нашого часу» не збігається з його фабулою. Його сюжетна композиція грунтується на художньому прийомі наближення «точки спостереження».

Спочатку читач бачить Печоріна очима персонажа, що є дуже далеким від нього за характером, звичками, вихованням та інтересами і тому неспроможного зрозуміти його логіку. Це -Максим Максимович, який розповідає той епізод з життя Печоріна, що був пов'язаний з Белою.

Після цього ми дивимося на «героя нашого часу» очима автора-оповідача роману, який, будучи людиною того ж світського кола, до якого належить Печорін, людиною однієї з ним -романтичної - культури, може його зрозуміти, але не виправдати («Максим Максимович»).

І, нарешті, перед нами самоаналіз Печоріна, його спроба са-мовиправдання - його «журнал», тобто «Тамань», «Княжна Мері» і «Фаталіст». Наскільки героєві вдалася спроба само-внправдання, вирішує сам читач.

Розмову про російську літературу першої половини XIX ст. ми розпочали з того, що Росії в цей період доводилося швидко «надолужувати пропущене» в галузі культури та освіти. І саме «Герой нашого часу» Лєрмонтова та читацька реакція на цей твір були найбільш переконливими свідченнями того, що вже на початок 1840-х років цей процес було успішно завершено: інтелектуальна Росія «наздогнала» інтелектуальний Захід.