Коли 1830 р. Пушкін виніс на суд російського читача свій геніальний експеримент з байронівською формою роману у віршах, читацька реакція здебільшого свідчила про те, що російська публіка ще не звикла до нової ролі літератури як інтелектуального лідера нації. Або хоча б до ролі загальнонаціонального «лікаря», який мав би право ставити «діагнози», схожі на ті, що ставили своїм націям західні письменники (приклад такого «діагнозу» з роману А. де Мюссе був наведений вище, і він був не єдиним у французькій літературі 1830-х років).

Однак геній, творчість, життя і, не в останню чергу, смерть Пушкіна спричинили переворот в естетичній та моральній свідомості російського суспільства й підготували читацький загал до сприйняття романних персонажів «західного типу», які, однак, зросли на суто національному ґрунті.

Цього ще не можна було сказати про Онєгіна - людину, яка по суті не мала національного коріння, «байроніста», «громадянина світу», що йому сам автор роману притиставив «росіянку душею» - Татьяну.

Про суто національну душу Татьяни Пушкін говорить незважаючи на те. що вона й «російської не знала, й журналів наших не читала» та й усі її розмови з Онєгіним, напевне, відбувалися французькою, так само, як французькою написано її знаменитий лист (у тексті роману автор повідомляє, що йому довелося перекладати це послання).

Печорін, незважаючи на численні натяки на його приналежність до «вищого світу», насправді є набагато ближчим до широкого читацького загалу, ніж Онєгін. Печорін - герой нового покоління, нової доби. «Герой нашого часу» став по суті першим російським інтелектуальним романом «західного типу», розрахованим на широку читацьку аудиторію, насамперед молодіжну (адже і герою не виповнилося ще тридцяти, і сам автор не дожив до цього віку). Роман зажив популярності і викликав у російському суспільстві дискусію, суть якої сягала далеко за межі літератури.

Так, наприклад, Степана Шевирьова, професора Московського університету, авторитетного у наукових філологічних колах, захоплення його студентів «новомодним» лермонтовськнм романом лише дратувало. «Печорін - не герой нашого часу, - заявляв Шевирьов. - Цс привид, тінь Заходу, тінь ного недуги, що маячить у фантазії наших поетів». Професор відмовляв роману Лєрмонтова у будь-якій правдивості щодо змалювання явищ або тенденцій російського національного життя.

Протилежної думки дотримувався неформальний лідер петербурзької літературної молоді, талановитий критик і теоретик літератури Віссаріон Бєлінський. Навколо нього гуртувалися молоді письменники, яких він сам називав «натуральною школою».