Стисло запиши «формулу», за якою повість «Бела» подається першою, повість «Максим Максимович» - другою і аж після цього вміщено три повісті з «Журналу Печоріна».

Отже, Лєрмонтов відчув та майстерно використав одну з найважливіших особливостей епічного роду літератури - наявність у творах цього роду не лише сюжету, а й фабули.

Як ти, мабуть, пам'ятаєш, будь-який літературний твір, навіть ліричний, має сюжет. Сюжет літературного твору - це не тільки розвиток подій або стосунків, а й динаміка почуття та думки.

Так, наприклад, остання поезія, написана Лєрмонтовим, -«На дорогу йду я в самотині...» (1841) - має сюжет, схожий на сюжет вірша Пушкіна одного з останніх років його життя -«Час, милий друже, час! Душа спокою просить...» (1834). Адже й у Лєрмонтова читаємо:

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть:

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись та заснуть!

(Переклад М. Рильського)

Водночас сюжет останньої поезії Лєрмонтова у дуже важливій точці «перетинається» з сюжетом останньої повісті його роману «Фаталіст». Роздуми Печоріна з приводу «примхи» Ву-лича раптом ставлять його, самотнього, «перед фактом» зоряного неба. Самотній ліричний герой поезії Лєрмонтова так само опиняється у «пустині», наодинці з Богом і зірками, які «гомонять» між собою, - наодинці із запитаннями до власної душі: «Жду чого? Жалію я за чим?»

Однак сюжет ліричної поезії не можна «подовжити», неможливої прекрасної миті не можно «запозичити» у вічності. Що ж до епічної складової людського життя, її подій, її «повістей», то їх можна осмислювати, пригадувати, причому у будь-якій послідовності. Епічний сюжет є по суті фіксацією цієї психологічної спроможності людини сприймати події свого життя як окремі епізоди. Наш психологічний час рухається не зовсім так, як стрілки на циферблаті. Сірі буденні години, коли їх переживаєш, здаються роками, а потім, у спогадах, беруться за ніщо. Тимчасом щаслива мить у тих же спогадах здається вічністю... Отже, коли нам треба скласти звіт, хоча б і собі самому («Де був? Що робив?»), то одні дні нашого життя не завжди вдається й пригадати, а про інші хочеться розповідати без кінця.

Якби такий звіт про свої роки на Кавказі мусив скласти

Печорін. то він мав би повідомити таке: