Не випадково Пушкін називає Петра «державним півбогом». Недарма у перших віршах своєї поеми ставить його «над поверхнею води» - як стоїть Бог Біблії у перших віршах «Буття». Не даремно надає слову імператора - у межах імперії - такої ж творчої ваги («Тут зрине місто крізь тумани» - і зринуло!), що має й слово Бога Біблії на просторах Всесвіту («Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою», «Буття», глава 1, вірш 6). Велич Петра і справи рук його -ось справжня тема поеми. Велич справи виправдовує окремі жертви. Є таке російське прислів'я: «Лес рубят - щепки летят» («Де борошно, там і порошно»)...

Отож, можливо, перед нами той випадок, коли мають рацію прихильники обох варіантів тлумачення? Якщо розглядати «Мідного вершника» як звичайну романтичну поему, то маємо типове романтичне двосвіття, про яке йшлося раніше. Сіра міщанська буденність - світ Євгенія. Ідеальний світ високих державних матерій - світ Петра. «Безсяйний блиск, туман прозорий», холодний і жорстокий, як петербурзька біла ніч...

Усе це так і було б, якби імператор був представлений як живий символ, живий «пам'ятник собі», як у «Полтаві». Живий, але цілком передбачуваний ідеал... Добре мати справу з історичним діячем, коли між ним і тобою минуло століття...

Однак річ у тім, що як пам'ятник, символ імперії - Петро і через століття живий. Євгеній відцурався від історії і не тужить «ні по забутій старині», ні по славі свого боярського прізвища, що колись «по всім гриміло краї», але історія від нього не відцуралася.

Людина живе в історії. Це не добре й не погано - це факт. Читач, привчений за півстоліття романтизму сприймати історію як арену одвічної битви добра і зла, світла й темряви, у світі пушкінської поеми почувається точнісінько як той бідний Євгеній божевільної петербурзької білої ночі. Де тут темрява?.. Що тут світло?.. Хто знає?.. Може, той, хто спромігся осідлати коня історії? Отой мідний бовван?

Страшний він в наокружній млі!

Яка могутність на чолі!

Яка залізна міць долоні!

А що в коні за дивний пал!

Куди ж зірвався ти учвал

І де ти станеш, гордий коню?

О, можний владарю віків!