Від Петра - створена ним могутня імперія. А від Мазепи, як від романтичного героя, - пісні, що несподівано з'ясовується вже втих рядках поеми, якими вона, власне, й завершується:

...Коли в селі сліпий співець Виконує перед народом Пісні Мазепи - то, бува. Він і про грішну діву згодом Козачкам юним заспіва.

На цьому Пушкін прощається з Мазепою - улюбленцем романтизму. А от до Петра, що його образ у «Стансах» і «Полтаві» був ледве намічений, поет невдовзі повернувся.

Підзаголовок «Мідного вершника» - «Петербурзька повість» - не повинен ввести нас в оману. Це типова поема, тобто ліро-епічний жанр, в якому епічне підпорядковане ліричному. І в центрі її - така ж сама пара антиподів, що й у «Полтаві». Тільки тепер ситуація остаточно визначилася: один з них - жива людина, другий -пам'ятник Петру І.

Пролог до «Мідного вершника» - небезпосередній розвиток теми епілогу до «Полтави» з тією ж ключовою фразою: «Сто літ минуло...». Тепер Пушкін саме й має на меті показати наслідки діяльності Петра через сто років після того, як на тому місці, де тепер Петербург, а тоді була

...вод пустинних оболонь. Стояв він; гордих дум огонь Чоло світив. Поперед нього Котилась річка. З вольних тонь Плив човен, зладнаний убого. Сусіди вогким берегам. Хати чорніли тут і там, Житло убогого чухонця...¹

Ця картина нагадує нам про Фауста на березі моря, Фауста-будівничого, тим більше, що, як ми пам'ятаємо, Петро І і був одним з прототипів Фауста.

Так і уявляєш собі в одній з хат, що чорніли на тому місці, де тепер стоїть Петербург, Філемона з Вавкідою. Проте звичний побут якогось там «убогого чухонця» (тобто фінського рибалки) так само не обходить «великого будівничого» імперії, як і небажання українського гетьмана бути «гвинтиком» тієї імперії. Він, «чудотворний будівничий», зводить «безсмертний пам'ятник» собі самому.

1  Тут і далі «Мідний вершник* цитується у перекладі М. Рильського.