історики, політологи, і за цей час вони не тільки не дійшли згоди, а й остаточно розділилися на дві « школи », що обстоюють два протилежних тлумачення: сентиментальне та державницьке. Перше ставить у центр поеми образ«маленької людини» Євгенія.

Знайомлячи нас із цим персонажем, поет говорить:

Ми знову нашому герою

Дамо наймення це. Воно

Лунає мило: з ним давно

Мої зріднилися писання.

Не треба нам його прозвання.

Хоч, може, у прадавній час

Воно по всім гриміло краї,

1 Карамзін його для нас,

Як літописець, воскрешає;

Але минувся гомін той,

І слава зникла. Мій герой

Живе в Коломиї, десь там служить.

Мина вельможних і не тужить

Ні по схороненій рідні,

Ні по забутій давнині.

Ім'я Євгеній перекладається з грецької як «благородний». Проте самого героя не цікавить його шляхетне походження, слава його роду, він цілком задоволений своїм життям у міщанській частині Петербурга (за три роки до цього вже описаній Пушкіним у поемі «Будиночок у Коломні»). А ще він кохає дівчину-міщанку Парашу, навколо якої й зосереджені всі його мрії про майбутнє:

Женитись? А чому ж би й ні? Чому б і справді? Я владнаю Смиренний, затишний куток І з нею щастя там зазнаю. Стіл, постіль, з юшкою горщок Та сам господар - і доволі. Химер не будем ми шукать, З Парашею щосвята в полі Удвох ми будемо гулять; Посаду випрошу; Параші Препоручу всі справи наші. Хазяйство й догляд за дітьми... І тихо помремо обоє Між унучаток любих ми...

Словом, перед нами - петербурзькі Філемон і Бавкіда. Поруч з ними Фауст — будівничий Петербурга. Пригадаймо, як приголомшений був Гете, дізнавшись про те, що Петро І «прирік свою столицю на постійні повені». Це приголомшення, як і газетні повідомлення про жертви страшної петербурзької