мор'ям з не менш знаменитого прологу до цієї поеми, що його ти в молодших класах вивчав напам'ять. Порівнюючи пушкін-ську поему з «Вадимом» Жуковського, відомий російський пушкініст Сергій Бонді слушно зауважив: «Замість таємничо-містичних почуттів та безплотних образів Жуковського - у Пушкіна все земне, матеріальне...»

Прочитавши поему Пушкіна, Жуковський сам визнав свою поразку. Він подарував молодому поетові свій портрет з таким написом: «Переможцю учню від переможеного вчителя, у той високо-урочистий день, коли він завершив свою поему "Руслан і Людмила"».

Так двадцятирічний Пушкін був офіційно визнаний першим, тобто найкращим поетом Росії. Для подальшої долі юного генія було дуже важливим і те, що визнання прийшло саме від Жуковського - першого поета Росії двох попередніх десятиліть; і те, що Жуковський був людиною доброю, справедливою й абсолютно неспроможною на чорну заздрість; і те, що Жуковського поважала вся царська родина, на яку він мав неабиякий вплив. Від того часу і до самого трагічного фіналу життя молодшого поета старший поет був його покровителем і захисником.

А захищати Пушкіна завжди було і від чого, і від кого: і характер не мед, і дуелянт завзятий, головне ж - він нікого не оминав у злих, дотепних епіграмах, у тому числі й самого царя. А злопам'ятливий цар, як зауважив видатний російський пушкініст Ю. Лотман, «міг вибачити найсміливіші думки, проте ніколи не вибачав і не забував особистої образи». Саме особистою образою цар вважав вірші юного поета, що містили відкритий заклик до повалення самодержавства (ода «Воль-ність», поетичне послання «До Чаадаева» тощо). Двадцятирічному поету загрожувало заслання до Сибіру. Однак завдяки заступництву Карамзіна та Жуковського його «перевели по службі» в Україну, до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Молодий Пушкін, який досі не від'їжджав від північної столиці далі рідної Москви, день за днем, тиждень за тижнем долав сотні верст: білоруські болота, Вітебськ, Могильов, Полісся, Чернігів, Київ, степи України...

Утім, і в степах України, і на Кавказі, і в Криму, і в Одесі, і в степах Молдавії - всюди, де поет побував за чотири роки південного заслання, знаходилися і хоробрі офіцери, і юні чарівні жінки, які знали його вірші напам'ять... Він завжди знаходив своє коло, зовні його життя майже не змінювалося: закохувався, писав вірші... І подумки, мабуть, не один раз дякував злопам'ятливому цареві за нові враження.