Під час київських прогулянок поет усюди шукав слідів Давньої Русі, навіть відвідав гору Щекавицю за околицею міста, на якій, за словами Нестора Літописця, змія вкусила князя Олега на могилі його коня. Тут і було задумано «Пісню про віщого Олега» (1822).

Щоправда, відвідання історичних місць не додавало історизму раннім творам Пушкіна. Так, Олег з дружинниками п'ють у нього зі склянок: «Пирует с дружиною вещий Олег // При звоне ее селом, стакана» - це свідчить про те, що автора не надто обходили історичні питання, як-от, наприклад, коли на Русі з'явилося скло.

Більшу частину південного заслання Пушкін провів у Киши-неві. Тут, на землі Молдавії, поблизу Румунії, він часто порівнював свою долю з долею Овідія, поезією якого захоплювався ще з Ліцею, де прекрасно викладали латину й античну літературу. У Молдавії юний поет навіть намагався розшукати могилу римського вигнанця. Наслідуючи скорботні елегії Овідія, він пише досить велике за обсягом поетичне послання «До Овідія» (1821):

Овідію, живу край тихих берегів. Яким ти вигнаних вітчизняних богів Колись давно приніс і попіл свій зоставив. Безрадісний твій плач оці місця прославив; І ліри ніжний звук іще не занімів: Ще повнить землю цю твій незабутній спів.

(Переклад М. Рильського)

Цей край, що для Пушкіна був «Півднем», а для Байрона -«Сходом», для Овідія (як він писав у своїх скорботних елегіях) був «суворою Північчю». Така «географічна відносність» захоплює юного Пушкіна й поступово пробуджує його історичну свідомість. Цікаво, наскільки глибоко молодий поет розуміє об'єктивне історичне значення вигнання з Риму автора «Метаморфоз», разом з яким були вигнані боги самого Риму. У посланні «До Овідія» Пушкін виявляє ту особливість свого генія, яку пізніше Достоєвсь-кий назве «всесвітньою чуйністю». Молодий поет не лише зумів передати індивідуальність, особистість, дух людини, відокремленої від нього, здавалося б, абсолютно глухою стіною історичного часу. Він ще й точно відтворив історичну ситуацію «на берегах Дунаю» на той момент, коли писав своє послання, принагідно висловивши співчуття до боротьби «великодушного грека» - генерала Іпсіланті, який саме 1821 р. за підтримки російського уряду формував у Молдавії грецьку повстанську армію.

Навесні 1824 р. Пушкін перебрався до Одеси. Вона справила на нього набагато яскравіше враження, ніж Кишинів, Катеринослав і навіть Київ. Пізніше поет писав про Одесу у «Подорожі Онєгіна» (незакінченому розділі роману у віршах «Євгеній Онєгін»):