правнуком того самого «арапчонка», якого Петро І, викупивши колись у турків і полюбивши як сина, нагородив дворянським титулом, дав прізвище Ганнібал (на честь знаменитого карфагенського полководця) й зробив одним з найосвіченіших людей свого часу.

Невідомо, як склалася б подальша доля Росії та й усієї Європи, якби Олександр І у повному обсязі здійснив свій проект... Ліцей був відкритий 1811 р., але молодші брати царя, для яких він, власне, й задумувався, там, звісно, не навчалися. Більше половини ліцеїстів першого випуску вже 1825 р., після раптової смерті Олександра І, взяли участь у повстанні декабристів. А новий цар Микола І розпочав своє правління з придушення того повстання.

А що коли майбутні декабристи були б однокласниками майбутнього царя? Чи стали б вони декабристами і яким був би той цар? Адже передові європейські ідеї розбудови суспільства та управління державою ліцеїсти отримали саме від своїх ліцейських вчителів (до речі, невдовзі після 1825 р. Ліцей було закрито).

Проте наразі нас цікавлять не декабристи і не цар, а той нащадок петровського «арапчонка», якому судилося уславити свою країну більше, ніж уславили її російські царі та ті, хто проти них повставав.

По закінченні Ліцею 1817 р. Олександр Сергійович Пушкін (1799-1837) вже добре знав, що він - поет і що бути поетом -сенс його життя. Його ліричні вірші завчали напам'ять уже не тільки ліцейські однокласники, а й уся дворянська молодь.

Саме у рік закінчення Ліцею Пушкін розпочав свою найбільшу поему - «Руслан і Людмила» (1820) - і писав її три роки. Поштовхом до її написання стала поема В. Жуковського »Вадим» (1817).

На той час Жуковський був визнаний главою російського романтизму. І яким би популярним не був серед читацької молоді юний лірик Пушкін, до Жуковського йому було ще далеко. Маючи величезну владу над юними умами, Жуковський мав також велике бажання бачити нове покоління самозаглибленим та філософічним - таким, яким у свій час було його покоління. Натомість він помічав неабиякий інтерес молоді до політики, активного перетворення суспільства, і цей інтерес не лише дратував, а й лякав його. Хіба ці молодики забули, в якій країні вони живуть? Хіба, призвичаївшись дивитися через улюблене «вікно» в Європу, вони хоч раз глянули у протилежний бік, на реальну Росію, що не має нічого спільного ні з Петербургом, ні з Царським Селом? Хіба вони розуміють містичний сенс її історії?

Поверховості й самовпевненості автор «Вадима» не сприймав навіть у таких симпатичних йому представниках ліцейської молоді, як юний Пушкін. Учитель за покликанням, саме

290