У «Соборі Паризької Богоматері» маємо типовий приклад романтичного розуміння цієї теми. Народ - стихія, а політика -мистецтво або вгамувати цю стихію, або спрямувати її у певне річище. Однак зробити те й інше так само нелегко, як нелегко навіть передбачити, чим і як обернеться стихія найближчої миті.

Ось король, думаючи, що мешканці паризького «дна» пішли на штурм Палацу правосуддя, захоплено вигукує: «Добре, народе мій! Чудово! Знищуй цих лжеволодарів!.. Нарешті ти допомагаєш мені розправитися з феодалами».

Однак дізнавшись, що «народ» йде на штурм Собору, який перебуває під його особистим захистом, король наказує «вішати паризьку голоту».

Стихії, на думку романтиків, панують не лише в суспільному, айв особистому житті людини. І головною стихією у цій царині, безперечно, є кохання. У романі Гюго її втіленням виступає знаменитий образ циганки Есмеральди. Легкість та музичність, стихійність і трагізм - основні її характеристики, що викликали до життя десятки музичних композицій, балетів і мюзиклів, написаних за мотивами роману Гюго.

До речі, навіть і тут особисте перехрещується із суспільним. Адже паризька голота штурмує Собор не з якихось високих міркувань, а для того, аби врятувати Есмеральду, котру церковники за її таємничу владу над чоловічими душами звинуватили в чаклунстві. За доби Середньовіччя цс означало смерть. Причому в смерті Есмеральди так чи інакше винні саме ті, хто її «кохав»: і самозаглиблений Клод Фролло, і легковажний Феб де Шатопер, і навіть вірний горбань Квазімодо.