Друга частина «Мазепи» Гюго містить у собі оригінальне, навіть цілком несподіване порівняння: випадок з юності Мазепи уподібнюється до процесу поетичної творчості. Як дикий кінь ніс гетьмана диким степом, так поетичний геній несе поета хащами поезії:

Кричиш від остраху і далі незворушний, Женеш блідий, охлялий... злітаєш бездушний На землю з гордих хмар... За кожним твоїм кроком ближче до могили. Падеш... ось край... ще раз зібрав ти свої сили. Встаєш, ти - володар!

Романтична поезія прагне і вміє вразити читача несподіваною метафорою, оригінальним порівнянням, у миттєвому побачити вічне, у старому - нове. Гюго - майстер такої поезії. Втім, він і майстер саме такої прози.

На одній з перших сторінок його роману «Собор Паризької Богоматері» (1831) можна прочитати такс:

«Якби ми, живучи у 1830 році, могли уявити себе серед парижан XV століття й разом з ними, дістаючи з усіх боків стусани, ледве втримуючись на ногах, увійти до величезного залу Палацу правосуд-дя, такого тісного 6 січня 1482 року, то побачили б видовище, яке зацікавило і привабило б нас, ми б опинилися серед речей настільки стародавніх, що для нас вони здавалися б цілком новими»¹.

У художній особистості В. Гюго лірик і романіст напрочуд вдало збалансовані. Однак, на відміну від Байрона, письменник досягає цього не через органічне поєднання ліричного й епічного в одному творі. Він сміливо опановує обидва роди, додаючи до них ще й драматичний. Це вдається йому саме тому, що він не визнає встановлених для них правил. «Геть традиції та книжні закони!» - заявляє Гюго у передмові до своєї історичної драми «Кромвель» (1827).

В усіх виявах своєї творчості, у пошуках «речей настільки стародавніх, що для нас вони здавалися б цілком новими», Гюго завжди звертається до історії. У прозі шлях історичного роману був на той час вторований засновником цього жанру -шотландським романтиком Вальтером Скоттом (1771-1832).

«Вальтер Скотт в європейській літературі був першим письменником, який запровадив у моду й примусив полюбити історичний роман», - зазначав О. Білецький.

Видатний український літературознавець визначив жанр історичного роману як «оповідальний твір, дія якого відбувається на тлі значних історичних подій.

1  Тут і далі «Собор Паризької Богоматері» цитується у перекладі П. Тернюка.