Через півстоліття, коли пристрасті сучасників навколо постаті Байрона вгамувалися, видатний російський письменник Ф. Достоєвський дав таке визначення «байронізму»: « Байронізм хоч і був моментальним, але великим, святим і необхідним явищем у житті європейського людства, та мало й не всього людства. Байронізм з'явився у хвилину жахливої нудьги людей, розчарування, майже відчаю. Після шаленого захоплення новою вірою в нові ідеали, проголошені наприкінці минулого століття у Франції, в передовій тоді нації європейського людства, настав фінал, настільки не схожий на очікуваний... що, може, ніколи не було в історії Західної Європи такої сумної хвилини... Старі кумири лежали розбиті. У цю хвилину й явився великий та могутній геній, пристрасний поет. У його звуках лунала тодішня нудьга людства... Дух байронізму раптом пронісся ніби по всьому людству, все воно відгукнулося йому».

Віктор Гюго та Вальтер Скотт, або Відкриття історії

Главою французького літературного романтизму по праву вважається Віктор Гюго (1802-1885).

Син генерала наполеонівських військ, Гюго був справжнім «сином доби Наполеона», адже саме відчуття національної ганьби змушувало молодого літератора шукати «славних героїв» в чужих «екзотичних» краях, і саме туга за величчю Франції була причиною його інтересу до історії.

Так само, як і кумир його молодості Вайрон, Гюго створює цикл «Східні поеми» (1829).

С в цьому циклі й поема «Мазепа». Щоправда, в розробці образу українського гетьмана, котрий так приваблював європейських романтиків, твір Гюго, порівняно з байронівською поемою, був швидше кроком назад. «Мазепа» Гюго - це. власне, не поема, а така собі велика лірична поезія, шо складається з двох нерівних частин. Перша й більша описує «подорож¹ Мазепи, прив'язаного до дикого степового коня, безперечно, відому всім тогочасним читачам за поемою Байрона (тим же, хто її не читав, абсолютно незрозумілу). Наприкінці цієї частини Гюго, так само, як і Байрон, пропонує читачеві поміркувати з приводу примхливості людської долі, однак, на відміну від Байрона, попереджає читача, що колись, як буде в силі, Мазепа помститься своїм ворогам:

Та що ж! Цей труп живий, що, повзаючи, гине. Колись іще буде народом України Звеличений як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату -Невкритими гробами вкриє піль багато. Де кров його лилась*.

1  Тут і далі твір цитується у перекладі М. Рудницького.