Дійовими особами такого роману можуть бути й люди, які справді існували, й люди, вигадані автором. Але й ті й інші повинні бути подані згідно з даними історії, тобто такими, якими вони могли б бути певного, вибраного автором, часу».

В. Скотт був одним із тих письменників-романтиків, котрі «відкрили» й «реабілітували» Середньовіччя, вважаючи цю добу джерелом національної своєрідності своїх народів. Він, зокрема, відтворив правдивий історичний образ рідної Шотландії. ( хоча його романи написані англійською, мову персонажів письменник намагався відтворювати шотландською. Навіть обираючи історичний сюжет і місце дії поза межами Британії, на історію інших європейських народів В. Скотт намагався поглянути «очима шотландця». Таким є один з його найкращих романів «Квентін Дорвард» (1823), дія якого відбувається у Франції другої половини XV ст., а головний герой — шотландський лучник, воїн-найманець на службі короля Людовіка XI.

Відгукнувшись на «Квентіна Дорварда» захопленою рецензією, Гюго відзначав ту майстерність, з якою шотландський письменник відтворює складність «життя, де змішується добре й зле, прекрасне і потворне». Можливо, саме під впливом цього роману у «Соборі Паризької Богоматері» Гюго звернувся саме до епохи Людовіка XI (тільки не до початку, як В. Скотт, а до кінця його правління).

Період правління Людовіка XI у Франції був добою переходу від Середньовіччя до Відродження. Напевне, зображуючи цю епоху, письменннк-просвітитель зробив би з Людовіка «освіченого монарха», а за головного героя узяв би якогось «паризького Фаус-та» - інтелектуала й шукача вічних істин. Саме цей інтелектуал мав би очолити боротьбу «світла з темрявою». Усе середньовічне було б показане як відстале й негативне, а все, іцо натякало б на майбутній Ренесанс. - як єдино важливе й позитивне. Завершувався б роман, як можна передбачити, перемогою Розуму...

Однак романтики відкрили не тільки Середньовіччя, вони «відкрили» й історію. До того вважалося, що людина завжди однакова, і різниця між Сократом та паном Журденом полягає лише в тому, що перший «розумний», а другий «дурний». Романтики ж у своїх художніх творах переконливо доводили, що вічне можна пізнати лише шляхом відокремлення його від тимчасового, тобто від тих рис, що притаманні людям даної історичної доби. Тоді «паризький Фауст» Клод Фролло виявиться не лише досить егоїстичною людиною, а й носієм низки забобонів свого часу; красень вояк Феб де Шатоиер - ницим, боягузом; а безродний, зовні потворний горбань Квазімодо -мужнім, шляхетним у своїх вчинках. Якщо, за Гюго, в історії є щось вічне, то це саме схильність людини до самообману: