довіку людська підлість ховатиметься за вродливою зовнішністю, а шляхетне серце не знайде собі втіхи через схильність людей бачити тільки зовнішнє.

Антитеза - підкреслене протиставлення споконвічних протилежностей життя для більшої виразності зображуваного є основним художнім прийомом побудови історичного роману Гюго. Усе інше, крім вічних антиподів життя, є тимчасовим, тобто історичним. Державу, націю, релігію - усі ті суспільні явища, що за доби Розуму вважалися або вічними цінностями, або споконвічним злом, - романтики, зрештою, побачили тим, чим вони дійсно є, а саме: складними й суперечливими суспільними явищами.

Приклад - образ Людовіка XI. Гюго показує, власне, останній рік життя короля, добу підсумків його правління. Війну з феодалами загалом виграно, Франція впевнено прямує до об'єднання, життя столиці, яка прикрасилася новобудовами у модному готичному стилі, більш-менш налагодилося. І от на тлі суворого абрису готичного Собору Гюго змальовує профіль Людовіка, який «не відзначався благородством ліній, але в ньому було щось владне і суворе... а під низько навислим каптуром вирізнялися властиві обдарованим людям обриси широкого чола», за яким ховається «високий розум».

Щоправда, таким побачив короля середньовічний інтелектуал Клод Фролло. Однак таке сприйняття є більш-менш об'єктивним, адже Клод не знає, хто перед ним. Це, до речі, типовий для романтизму прийом, за допомогою якого обличчя персонажа набуває таємничих рис: читач не знає хто він і має розгадати його загадку, дивлячись на нього очима стороннього спостерігача.

На відміну від В. Скотта, який у своєму романі надав Людові ку XI одне з провідних місць, Гюго змальовує його лише в двох епізодах. Проте й цього досить, аби король розповів про свою мету та шляхи її здійснення. Мета Людовіка - це «той день, коли у Франції буде один король і один кат». Він прямує до неї, спираючись не лише на молодий клас буржуазії (силу й самовпевненість якої переконливо показано в образі Коппеноля), як це доводив і В. Скотт, а й, як прагне довести Гюго, на народні маси.

Тут ми, нарешті, підійшли до головного пункту новаторства Гюго і, власне, до головного художнього завдання, яке він собі поставив, коли 25 липня 1830 р. розпочав свій роман» Він так добре запам'ятав цю дату, бо через два дні в Парижі розпочалася так звана Липнева революція. І загалом можна погодитися з українським літературознавцем Борисом Буничем-Ремізовим, котрий так визначив тему роману Гюго: народ і його місце в суспільно-історичних конфліктах.