Наведу лише один приклад, аби ти краще зрозумів, про що йдеться. Саме того дня, коли в Парижі «королівські комедіанти« на чолі з Мольером на репетиції його «філософської» комедії «Мізантроп» жваво обговорювали питання людського буття, у Москві теж відбувалася цікава філософська дискусія, але не в театрі або університеті (ні того, ні іншого у Росії ще не було), а у в'язниці. Засудженого до страти талановитого письменника і богослова, відомого нащадкам як протопоп Аввакум, прийшов відвідати другий обдарований письменник і богослов Сильвестр Медведев, який і засудив до страти першого.

Отже, Росії, могутній імперії, треба було якось надолужувати «пропущене» в галузі культури та освіти. Вже Петро І розумів, що саме з освіти треба починати перетворювати Російську імперію на європейську державу. Звичайно, з освіти не всього населення, а вищого дворянства та чиновництва, зосередженого у заснованій Петром (1703) новій столиці - Петербурзі, про яку італійський історик Альгаротті сказав, що вона є «вікном, через яку Росія придивляється до Європи». Петро І чітко поставив перед своєю країною завдання «наздогнати» передові країни Заходу і таки пробив маленьке віконце в тій духовній стіні, якою Росія відгородилася від решти Європи.

Катерина II, яку французькі просвітителі вважали «філософом на троні», досить успішно підтримувала таку думку завдяки наявності в країні кількох десятків по-європейському освічених людей.

Серед таких людей цариця хотіла бачити насамперед свого сина Павла та його дітей. Для двох старших онуків імператриця сама добирала вчителів з числа російських просвітителів. Серед них, до речі, були й письменники, зокрема поет Михайло Муравйов (1757-1807), один із засновників жанру «легкої поезії» в Росії - романтичної «поезії серця». Щоправда, своєму учневі Олександру, старшому онуку Катерини, Муравйов серця так і не пом'якшив. Гідний спадкоємець бабусі, котра посіла трон ціною вбивства свого чоловіка, юний Олександр І посів трон ціною вбивства свого батька Павла І.

У перший день свого правління Олександр заявив, що при ньому «все буде, як при бабусі». Для нього це насамперед означало пошук і наближення до трону найосвіченіших людей Росії. Знаючи про захоплення вченого європейського рівня, письменника Миколи Карамзіна (1766-1826) вітчизняною історією, цар запропонував йому посаду придворного історіографа. Так чесний аналіз історії країни, здійснений у багатотомній праці Карамзіна «Історія держави російської», став справою державною.

1789 р. двадцятитрирічний М. Карамзін, відмовившись від державної служби (на той час це було вельми сміливим кроком