Октава (від лат. осtavа - восьма) - канонічна восьми-рядкова строфа, написана п'ятистопним ямбом за такою схемою римування: абабабвв. Особлива увага звертається на два останніх рядки (із суміжним римуванням): тут очікується афоризм, крилатий вислів, важливе узагальнення або принаймні дотеп - несподіване іронічне зауваження.

Октава - винахід поетів італійського Відродження, зокрема Луїджі Пульчі (1432-1484). Октавами написана його бурлескна поема «Велетень Моргайте», головного героя якої Рабле включив до родоводу своїх велетнів Гаргантюа та Пантагрюеля.

Отже, як канонічна строфа, пов'язана саме з іронією, октава створює іронічну й легковажну інтонацію, на що Байрон прямо вказує в «Дон Жуані»:

Читач, що звик до мряки Альбіону, вважатиме, що легковажний стиль у Пульчі перебрав я незаконно. Та Пульчі плив на зламі інших хвиль -про лицарів писав, про велич трону і не жалів для дам своїх зусиль. Але, крім дам, усе те вийшло з моди, а я поет сучасної породи.¹

Родом з Відродження (але не італійського, а іспанського) і головний герой останнього великого твору Байрона Дон Жуан. Власне, цей образ походить ще з «повчальних» вистав середньовічних мандрівних акторів. В Іспанії він був тим самим, ким був у Німеччині Фауст, тобто спокусником, який свідомо грішить сам, спокушає інших і за це зазнає заслуженої кари небес. Відмінність лише в тому, що в німецькому варіанті цей великий грішник та спокусник - насамперед інтелектуал (Фауст), а відтак епізод з Гретхен - це така собі вправа для його інтелекту; тимчасом як в іспанському варіанті спокусник дон Хуан «спеціалізується» виключно на звабленні жінок. За доби Відродження такий герой, замість «належного» осуду, зазвичай викликав у публіки захоплення.

Першим літературним втіленням легенди про Дон Жуана була п'єса, а іспанського драматурга Тірсо де Моліни (1584-1648) «Севільський бешкетник, або Кам'яний гість» (1610). Однак це вже не стільки пізньоренесансна, скільки ранньобарокова інтерпретація вічного образу. Для іспанського дона Жуана життя с грою, і він з азартом віддається їй, аж поки не гине від руки Кам'яного

1  Тут і далі поема «Дон Жуан» цитується у перекладі С. Голо-ванівського.