Про цей епізод, як і про всі інші факти, покладені в основу поеми, Байрон прочитав у Вольтера. Під пером поета-романтика постать українського гетьмана (котра у Вольтера була, власне, епізодичною в описуваному ним конфлікті Петра і Карла) набула справді героїчних рис.

Поема розпочинається описом втечі. Знесилені шведи на чолі зі своїм молодим і, як усі вважали, героїчним королем Карлом просто падають з ніг. Що ж до старого гетьмана, то він, звичайно, теж має вигляд похмурий і стомлений.

Та спершу, хоч стомивсь за дня. Козацький князь обтер коня. Розгладив гриву, ноги й хвіст, Розпутав, розгнуздав, розчистив. Послав йому трави та листу...

...Із цим упоравшись, гетьман На землю розіслав жупан. Списа до дерева припер І взявсь оглянути тепер Рушницю, чи вона як слід Перенесла важкий похід.

Отже, перед нами справжній воїн, який про коня й рушницю дбає більше, ніж про себе. Помітивши це, шведський король робить гетьманові щирий комплімент, особливо відзначаючи те, як вправно він тримається у сідлі:

« Бо й скитську славу топчеш ти На ріках і просторах степу». «О, я прокляв, - сказав Мазепа, -Ту школу, де я вчивсь їзди».

Мазепа розповідає свою романтичну історію про прекрасну графиню, жорстокого графа і «школу верхової їзди», яку пройшов прив'язаним до дикого степового коня. Ми дізнаємося, що від смерті героя врятувала дівчина-козачка, яка, випадково побачивши його у степу, покликала на допомогу козаків:

Вони знайшли мене в долині, Внесли, мов трупа, в ближчий дім І врятували... А потім Я став гетьманом в їх країні. Безумний, що в гніві палкому Помстивсь так люто на мені, І в'язня голого із дому В пустиню вигнав на коні. Він путь проклав мені до трону. Хіба ж ту долю нам збагнуть? Забудь печаль, одчай забудь!