Утвердження класицистичної героїчної особистості, розуму й порядку логічно привело до «я-держави» Людові ка XIV і викликало реакцію рококо. Стиль Людовіка XV - пародія на стиль Лю-довіка XIV, іронічне ставлення буквально до всього, котре переходить у відвертий цинізм.

Романтизм у світовій культурі виникає так само за «принципом маятника», як ідейно-художня реакція на реальні результати втілення просвітницьких ідей у соціально-історичну практику.

«Добрі люди», «прості чесні буржуа», взявши до рук зброю, аби боронити свої «природні права» та втілювати просвітницькі гасла свободи, рівності й братерства, потопили Францію у крові. Жодний тиран, жодний загарбник ніколи не знищував стільки французів, скільки вбили вони самих себе протягом Великої французької революції кінця XVIII ст. Ця революція породила найбільшого тирана та загарбника за всю попередню історію людства - Наполеона Бонапарта (1769-1821), який здійснив свою просвітницьку, «фаустіанську» мрію. Провінціал з острова Корсики, «маленький лейтенант», якому революція відкрила шлях нагору, став таким самим узурпатором ідей Просвітництва, як Людовік XIV - ідей класицизму. Вогнище наполеонівських війн кінця XVIII - початку XIX ст. охопило весь європейський континент від Іспанії до Росії. Наполеон був ровесником перших романтиків. Власне, його можна було б назвати найбільш визначним романтичним «автором», якби цілу Європу можна було б назвати найбільшим романтичним «текстом»...

Так чи так, молоді філософи, поети, художники й композитори, які називали себе романтиками, звичайно ж, не були байдужими до того факту, що один із представників їхнього покоління отримав реальну можливість перетворити світ. Однак вважати звичайними чорнилами кров, якою «романтичний герой» писав свій «текст», вони не погоджувалися. Автоматизм, з яким знищувалося життя, Колріджу - ровеснику Наполеона - здавався таким само демонізмом, яким він здавався й Гете, котрий був на двадцять років старший. Тому двозначним є перетворення світу Фаустом. Тому двозначним є й романтичний герой.

Близько чотирьох десятиліть після Великої французької революції в Європі та Америці панувало романтичне сприйняття дійсності як нестабільного та скороминущого світу фантастичних, хоча й трагічних, можливостей. І мало кому з митців тієї доби вдавалося піднятися над романтизмом, як це вдалося Гете, котрий саме у той час писав другу частину «Фауста», або Пушкіну, котрий засудив романтичного героя в романі «Євгеній Онсгін», іронічно відтворивши світогляд людини своєї доби:

265