Убивство альбатроса призвело до жахливих наслідків. Опівдні сонце стало кривавим і зменшилося до розміру місяця. Мертвий штиль, спека. Море зайнялося різнобарвними вогнями. Чи то від спеки, чи то від невідомої хвороби всі моряки померли, але при цьому, ніби якісь автомати, продовжували виконувати свою роботу. На кораблі залишилася одна жива людина. Це - сам винуватець, убивця птаха, оповідач історії Старий Моряк. Довгими днями й ночами він пливе невідомо куди. Йому судилося залишитися віч-на-віч з потворним Життям-у-Смерті - долею тих людей, котрі безглуздо живуть, безглуздо вбивають живих істот... Жахи переслідують його.

Старий Моряк повертається додому. Час від часу його серце охоплює нестерпний біль і не відпускає, доки він не знайде людину, яка мусить вислухати його історію, і не розповість її від початку до кінця:

І спопеляю я серця Тим словом, що даю; І серед тисяч впізнаю. Хто мусить сповідь цю мою Почути до кінця.¹

Пригадаймо тепер ідею Шеллінга про тс, що справжнє мистецтво є несвідомим. Старий Моряк не знає, які висновки Весільний Гість зробить для себе з його розповіді. Єдина мета розповіді полягає в тому, щоб позбутися власного болю. Оповідач не говорить, за якими саме ознаками «серед тисяч впізнає* того, кому має сповідатися. Очевидно, це той, кого хоче про щось попередити, від чогось застерегти той самий Дух, що, за словами Старого Моряка, колись покарав його за скоєний злочин.

Проблему цінності кожного окремого життя порушував і Гете. Однак він ще цілком належав до великої доби Розуму, що її відкрив Декарт. Доби, для якої мислення - очевидна реальність і цінність, а буття - неочевидна. «Фауст», як геніальна спроба знайти гармонію мислення й буття, завершив цю добу. Однак наприкінці геніальної спроби (довжиною в ціле життя) вже й самому Гете відкрилася очевидна істина нового століття: ґрунтуючись на абстрактних цінностях свого мислення, людина неспроможна досягнути гармонії з природою й самою собою.

Не мислення як буття, а буття як мислення - таким є гасло XIX ст. Можливо, якби Декарт жив у XIX ст., він виправив би свої аксіоми мислення на аксіоми буття: я існую, - отже, я мислю; я існую, - отже, існує і Вища Істота (а не Вищий Розум).

1  Тут і далі «Сказання про Старого Моряка» цитується у перекладі В. Звиняцьковського.