Звичайно, у п'ятій дії другої частини .Фауста» Гете зобразив не лише те, що так легко впізнали його російські та українські послідовники. Тут він символічно узагальнив досвід усіх соціальних експериментів доби Просвітництва, і насамперед головного з них - Великої французької революції. Наполеона, який скористався з наслідків революції, Гете так само вважав »демонічною особистістю», як Фрідріха й Петра.

Демонізм убиває совість, а без совісті немає й трагедії: без трагедії душа спокійно прямує до пекла. Однак до Фауста -трагічного героя - совість таки з'являється у фіналі в образі абстрактної істоти - Турботи. Так само, як з'явилася вона колись у фіналі трагедії Софокла цареві Едіпу в образі простого пастуха.

Втім, наслідки однакові: духовне каяття, фізичне засліплення. Едіп осліпив себе сам. Фауста осліпляє Турбота. »Щасливий» Фауст став сліпим. Тепер ніщо не відволікатиме його від істини... Гомер, Едіп були сліпими... Відтак сліпим, а отже, воістину зрячим став і Фауст...

Так європейська культура завершила своє, так би мовити, друге коло. Есхіл, що першим осмислив гріх та вину як проблему людського незнання, людського, або й надлюдського, титанічного захоплення своїм несправжнім знанням, назавжди залишився в культурі як »батько трагедії». Софокл увійшов в історію як геній, що спробував вирватися за межі кола: його заповіт - трагедія «Едіп у Колоні» - був спробою виправдати Едіпа через майбутнє процвітання Афін. Виправдання Фауста, а разом з ним усього гуманізму (включаючи гуманізм античності, Відродження й Просвітництва) - не в майбутньому процвітанні, в яке Гете навряд чи справді вірить. Прислухаючись до звуків «земляних робіт», сліпий Фауст гадає, що продовжується будівництво каналу, насправді ж для нього копають могилу. Щасливий тим, що «продовжується справа його життя», Фауст зупиняє «прекрасну мить»... Суто формальне виправдання совісті Фауста в «небесному» епілозі насправді не може приспати совість автора та читача.

Гете, на відміну від Софокла, навіть не намагався вирватися «з кола». Врешті-решт, література - це лише література. Трагедія «Фауст» до кінця залишається тим, чим була від самого початку: по можливості об'єктивним щоденником Просвітництва, написаним останнім з просвітителів. Що ж до виправдання, то людину, на думку Гете, можна виправдати тільки за людською шкалою цінностей, найвища з яких - свобода. І от Фауст, зір якого вже згас назавжди, востаннє радіє з того, що не згас його розум:

Але не згасла розуму зоря!

... Одна душа і рук сто сот

Досягнуть творчості висот!