Історія Фауста починається з того, що він відкидає думку про самогубство. Є речі, заради яких варто жити, і герой вирішує здобути їх за будь-яку ціну.

Ціну пропонує Мефістофель, котрий рекомендується так: «...я тої сили часть, // ІЦо робить лиш добро, бажаючи лиш злого» ¹.

Ціна - душа Фауста, яка після смерті його тіла довічно перебуватиме у пеклі, але протягом земного життя він зможе зробити стільки «добра», скільки сам забажає... «А там, -говорить Мефістофель, - ти мені служитимеш». Фауст на це відповідає:

Що буде там - мене це не обходить... На цій землі я радістю втішаюсь, Під небом цим я муками караюсь, І аж тоді, як з ними попрощаюсь, Нехай що хоче настає...

Однак жодна із земних утіх, що ними спокушає героя Мефістофель, йому не до вподоби. Натомість він бажав би

Вмістить в собі всі радощі і муки. Все те, що людству випало на долю, -І глиб, і вись...

Хіба не може всього того вмістити звичайне людське кохання? Звичайне, а проте для кожного закоханого надзвичайне... Мсфістофелю успішно вдається і переконати Фауста в цій думці, і навіть закохати його в Гретхен, але кохання «щасливого» Фауста дає Гретхен не більше щастя, ніж Офелії - кохання Гамлета. А точніше, ніж Кларіссі - кохання Ловласа. В історії з Гретхен просвітитель Гете утверджує індивідуальність жінки і засуджує індивідуалізм чоловіка.

Однак сцена побачення Фауста та Гретхен у в'язниці ніби справді «вміщує в собі і глиб, і вись». Тут Фауст «пройнятий незвичним для себе почуттям жаху» (О. Білецький), його ніби охоплює все людське горе. Його каяття щире (як каяття Ловласа?), і після цього він може жити далі...

У чому Фауст справді щасливий — так це у здібності будь-який досвід (зокрема й досвід власного негідництва) переплавляти, немов руду, на залізо власного душевного щастя. Мефістофель хоче, аби Фауст зажадав «зупинити мить щастя» і з тим спокійно пішов у пекло. Та Фауст, якби йому дозволили жити вічно, ніколи не зупинив би мить, адже невпинний пошук є для нього єдиним щастям.

1 Тут і далі «Фауст» Й.В. Гете цитується у перекладі М. Лукаша.