на них) не вступає в близьке спілкування з природою. Радше це холодне споглядання. Перебуваючи «всередині» природи, у самому її «серці», цілком залежачи від неї, людина, однак, шукає й очікує чогось іншого, чогось вищого.

У попередніх розділах ми простежили, як теоцентризм Середньовіччя (у центрі - Бог, грецькою «Теос») у масовій свідомості західного європейця поступово змінювався на антропоцентризм (у центрі - людина, грецькою «антропос»).

Усе починалося за доби Відродження, котра, відповідно до своєї назви, «вдавала», ніби не винайшла антропоцентризм, а лише відродила античний гуманізм. Тим самим було започатковано так звану «ідею маятника». Античність — Середньовіччя, Відродження - бароко, класицизм - рококо. Просвітництво -романтизм...

Тепер, коли ми дійшли до останнього пункту цього переліку, можна вказати на певну закономірність: теоцентризм виникає внаслідок розчарування у спробах втілення антропо-центоичних ідей на практиці.

Самоутвердження ренесансної особистості призвело до «війни всіх проти всіх» і викликало барокову реакцію. Схаменись, людино! Хто ти є? Що ти знаєш? Твоє життя - це просто сон! Отже, пізнавши всі химери та парадокси життя-сну, варто відмовитися від «диких» людських пристрастей заради того, аби після «пробудження» потрапити не до темної сирої вежі, а до чогось настільки прекрасного, що навіть важко собі уявити...