Пам'ятаєш, як жалібна пісня-дифірямб - «пісня цапів», грецькою - «трагедія» - дала назву новому драматичному жанру? В Афінах V ст. до н.е. трагедія виникла як спроба міфологічного розв'язання «проблеми особистості». І відбувалося це через спробу відродження первісного міфу в синтетичному мистецтві театру і драматичному роді літератури. З хорової лірики - дифірамбів -поступово виникали окремі персонажі, що їх пізніше Арістотель схарактеризує «як дійових і діяльних» (саме ж слово «драме» у перекладі з грецької означає «дія»).

Західна Європа XVI ст. з її вже майже сучасними містами була зовсім не схожою на Грецію V ст. до н.е. з її полісами, однак проблема особистості вимагала міфологічного розв'язання, як і за давніх часів.

Відроджуючи античні форми, скульптори доби Ренесансу навіть перевершили пластику Фідія та Поліктета. «Але той мармур - бог!» - сказав у XIX ст. про образи античних скульпторів О. Пушкін. Принаймні самі вони вірили, що зображують богів. Кожний шедевр античної скульптури або античного театру відновлював колективний зв'язок глядачів з утраченим, але не назавжди, міфом. Однак зобразити Бога за тими принципами, за якими зображували своїх богів античні майстри, митцям Відродження не вдавалося. Цього й не могло статися... Всередині християнської культури проблема особистості знаходить своє розв'язання в самому християнському міфі - в образі Боголюдини Ісуса Христа. Проблема ренесансної, гуманістичної особистості - людинобога - є в контексті християнської культури задачею, що не має розв'язку. Якби Мікеланджело навіть довів до смерті свого натурника, аби «натуральніше» передати хресні муки Ісуса (а саме такі чутки про методи роботи цього скульптора поширювали його сучасники), гріх убивства залишився б гріхом, не наближаючи, а тільки віддаляючи сподіване розуміння суті святості. Нестерпний біль таких скульптурних образів - це біль не Бога, а людини, поставленої гуманістами в центр Всесвіту. Все, на що вона тепер може сподіватися, чого чекати, - це, за словами Гамлета, тільки того, «як сон позбавить болю...» (Переклад Ю.Андруховича).

Мабуть, саме тому найживішою з усіх скульптур Мікеланджело - славетна спляча фігура Ночі капели Медічі у Флоренції.

Ще й у XVI ст. в Італії знаходилися гуманісти, котрі продовжували творити поетичні «закляття», викликаючи неіснуючих духів прекрасних, але мертвих скульптур. В античному жанрі епіграми на статую флорентієць Джованні Баттіста Строцці виголосив «Ночі» пишномовну хвалу:

Цю постать Ночі, дивну і чудову. Що спить, - лиш ангел міг її створити