Слід зазначити, що в прийомах, використаних у 1.30-му сонеті, як і в романах Рабле, відчувається данина традиції карнавалу. У цьому випадку спрацьовує один із різновидів головного карнавального принципу «Роби, що хочеш», який можна сформулювати так: «Говори та роби навпаки». До кожного трафаретного образу краси стандартного «високого» сонета Шекспір добирає антонім.

Здавалося б, антонімом краси має бути потворність, антонімом кохання - відраза. Тимчасом у поезіях Шекспіра замість муляжів та манекенів стандартної «високої» лірики постає реалістичний живий образ, замість куртуазної поезії - еротична. Наприклад, третій рядок 130-го сонета: *Не білосніжні пліч її овали...» (Переклад Д. Паламарчука) в оригіналі виглядає зіставленням антонімічних пар: «If snow be white, why then her breasts are dun...»

Білі груди («white breasts») — це так зване кліше (від франц. cliche - відбиток), тобто готовий зворот. У 130-му сонеті в його основі - постійний фольклорний епітет. Смагляві груди («dun breasts») - свіжий образ земної, фізично привабливої жінки. Отже, антонімом стандартної краси є не потворність, а привабливість.

Принаймні шекспірологів так захопив образ Смаглявої Леді шекспірівських сонетів, що вони, повіривши в точність портрета, шукали і навіть знаходили її серед сучасниць поета. А от українська дослідниця творчості Шекспіра Марія Габлевич нещодавно з приводу цього сонета зауважила таке:

«Написаний насамперед як виклик тогочасним канонам, Анти-канон теж мусить бути гіперболізованим, щоб бути переконливим. Через це абсолютна приземленість образів, у яких описана поетова кохана, дає підстави сумніватися, що в 130-му сонеті ми маємо справжній портрет цієї жінки».

З інших сонетів можна дізнатися, що Смаглява Леді не лише зовні, а й за своїм характером є повною протилежністю лагідним «феям» поезії Відродження. Вона примхлива, зрадлива, розбещена... Якщо вже й шукати для неї правдивих літературних порівнянь, то з усіх ліричних попередниць вона найбільше нагадує реальну римлянку І ст. до н.е. Клодію, уславлену Катуллом під ім'ям Лесбії. До речі, прихильність Катуллу Шекспір виявив символічно й недвозначно, саме його рідну Верону призначивши місцем дії своєї безсмертної трагедії кохання («Ромео і Джульетта»), яку писав одночасно з сонетами про Смагляву Леді.

Отже, і тоді, коли Шекспір сперечається з основним напрямом ренесансної поезії, він все одно залишається поетом Відродження, до того ж у прямому значенні цього терміна: відродження античності.