Елоїза пішла в монастир далеко від Парижа, до Параклета, і стала однією з перших жінок-учених. Учні дбайливо зберегли листування розлученого подружжя, яке у вигляді книжки «Листи Абеляра та Елоїзи» побачило світ набагато пізніше. Коли Абеляр помер, Елоїза, на той час уже настоятелька монастиря, отримала дозвіл поховати його на монастирському цвинтарі.

Кохання Абеляра та Елоїзи стало літературним сюжетом, до якого зверталися поети різних часів та народів - від італійця Фран-ческо Петрарки у XIV ст. до українця Євгена Плужника у XX ст.

В листопаді, місяці тихім, Елоїза ирияла мир, -Абелярове мертве тіло Наближалось під Параклет.

Довершився подвиг любові, Що кохання перебула... - О, возлюблений! серцем чистим Зустрічаю тебе!

І, як повну по вінця чашу, Я підношу д'гори його -Видить небо і бачать люди Невгасиму рану мою!

Бо - возлюблений! - легко в душах Нести муку любові нам. Але з тіла, що догоряє, Хто кохання зніме тягар?

...І тремтіла жовтава свічка У блідій восковій руці, Як, востаннє стрінувши мужа, Елоїза втратила мир.

Є. Плужник

У своєму листуванні Абеляр та Елоїза вільно обговорювали і своє кохання, і абстрактні питання філософії. Листи й вірші Елоїзи цілком підтверджують високий образ, створений у книжці її вчителя і коханого. Цей образ вартий томів «куртуазної» лірики, адже замість абстрактної Прекрасної Дами з ідеальним, але невиразним обличчям, змальовує реальну постать прекрасної жінки, гідної своєї краси тілесної та свідомої своєї краси душевної.

У листуванні такий контраст з абстрактним ідеалом постає об'єктивно. Що ж до образу Елоїзи в «Історії моїх бідувань», то її реальна постать, яку Абеляр намагається змалювати якомога точніше, є чи не полемічною щодо трафаретного «куртуазного» ідеалу доби. Полеміка щодо «правди» та «брехні» в оспівуванні кохання, розпочата Абеляром у XII ст., точитиметься ще чотири століття: останню крапку в ній поставить Вільям Шекспір своїм 130-м сонетом.