«Бог любові» - це Ерос, однин із витоків античного розуміння світу. Ерос виникає одночасно з небом і землею, розділяє стихії на чоловічі та жіночі, запалює їх коханням одне до одного, адже без любові втрачається сенс існування. Аж потім з'являються сонце, місяць і зорі, тобто світила як джерела світла. І лише після цього виникають рослини, тварини, люди. Відтоді розпочинається тривала боротьба любові зі смертю.

У випадку Орфея та Еврідіки «бог любові» майже переміг «богів смерті». У випадку Філемона й Бавкіди він переміг їх остаточно.

«Праведний старче і ти, достойна та праведна жоно! Що б ви хотіли від нас?» Поспитавшися ради в дружини, Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним: «Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти; Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного. Дайте і вмерти одразу обом, щоб мені не прийшлося Бачить дружини в огні та і їй щоб мене не ховати». Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали. Поки точилось життя. Раз', знеможені віком і кволі. Вийшли із храму на ґанок вони; обступили їм пам'ять Давні події; стоять, розмовляють; аж бачить Бавкіда: Зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка Криється листям - і от вже шумить верховіття над ними. Поки ще можна було, розмовляли обоє, а потім: «Друже, прощай», - проказали, і вже одночасно корою їхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні Вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя.

Уривок завершується так: «Люди, шануйте богів, та й вам тоді шана довіку*. Проте мимоволі пригадуються слова, сказані автором «Метаморфоз»: «Вигідні боги для нас? Тож будем в них вірить!» А вірить він насправді в живе життя, в його таємницю -таємницю тіла і перевтілення, метаморфоз. І зводить усю міфологію до... вегетаріанства: наприкінці останньої, п'ятнадцятої, книги «Метаморфоз» наводить думки знаменитого грецького філософа і математика Піфагора (VI ст. до н.е.) щодо переселення безсмертних душ з одного живого тіла до іншого (за Піфагором, душа людини після її смерті може переселитися навіть у тіло тварини -звідси й заборона вбивати тварин та вживати їхнє м'ясо у їжу).

У поетичному світі Овідія немає місця для зла. Точніше, в нього є лише один різновид зла - пасивне - зло як байдужість, як небажання робити добро. На жаль, людям воно притаманне найчастіше, через нього вони здебільшого й гинуть, як те селище, з якого боги зберегли життя тільки добрим, небайдужим Філемонові та Бавкіді.

Розповідають, що в житті Овідій був схожий на цих своїх героїв. Після смерті Горація ніхто не заперечував першості