ідилія (наприклад, Феокрита та Вергілія) не знає напруження, зусиль, не знає тієї щоденної боротьби за ідилію, про яку згадує у своєму творі Овідій. Персонажі типових ідилій свого «убозтва» не помічають, «хазяйнуванням» не переймаються, усе якось влаштовується саме по собі, і їм не треба, як Овідієвим персонажам, мучитися думкою про те, чи зарізати для дорогих гостей єдиного гусака, який до того ж ще й сторож на господі, і, напевне, друг...

«Бенкет», що його Філемон та Бавкіда влаштували для гостей з Олімпу, хоч і простий, але такий запашний, такий смачний (і, до речі, інформативний для того, хто хотів би дізнатися про побут і харчування стародавніх римських селян). Одне слово, ідилія. Аж поки не дійшло до гусака. Тут ще раз пересвідчуємося в тому, що Овідій добра, лагідна людина. Вергілій для слави римської міфології не пожалів ні Дідону, ні десятки тисяч вояків, котрі загинули на італійському березі, щойно туди завітав «славний» Еней... Овідію шкода гусака, ніщо живе не хоче він приносити в жертву міфології:

Був на господі у них ще й гусак, що за сторожа правив, -Сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним. Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих, Поки не вдавсь до гостей та й під ноги до них не забився. Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу: «Так, ми безсмертні боги, - прорекли. - Ми йдемо покарати Селище ваше за гріх і блюзнірство...»

Гусака врятували, а селище прирекли... Однак тут важлива не сама по собі дія або готовність до неї (старенькі « прирекли » й свого гусака), а ставлення. Хтось, можливо, й втішався б, дивлячись, як конають безбожні сусіди, але не Філемон з Бавкідою і не Овідій.

...оглянулись - горе! Все, що в долині було, затяглося болотом, і тільки їхня хатина зосталась.

Ніякої радості або зловтіхи. Лише горе. Цього теж не знають персонажі типової ідилії: в їхньому світі взагалі немає горя, як немає і співчуття. Немає у світі типової ідилії також смерті, принаймні про неї не згадують.

Епікур (341-270 рр. до н.е.), грецький філософ доби еллінізму, доводив, що доки людина жива, смерті не існує, а щойно вона прийде - людини вже немає... Філософія Епікура справляла неабияке враження на сучасників Овідія, зокрема й на Горація. Для такого добродушного егоїста, як він, думка філософа справді була втішною, але не для Овідія і не для його героїв. їх бентежить не власна смерть, а смерть коханої істоти. На твердження «смерті немає» Орфей, напевне, відповів би так само, як відповів самим богам смерті: «Б горі я пробував бути стійким, але з богом любові // Годі змагатись...» (Переклад А.Содомори).