Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця, Серцем, читачу, озвись - втомленій руку подай. Хай тебе страх не бере - червоніть через неї не будеш: Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.

(Переклад А. Содомори)

Отже, «пісні» - це «Мистецтво кохання», від якого сам Овідій усі звинувачення тепер, на засланні, відмітав: на нього просто звели наклеп, скориставшися з того, що в Августа не було часу прочитати книжку. Щодо «необачності», то вона, вочевидь, зачепила Августа особисто, інакше звідки впевненість поета втому, що говорити про цей випадок означало б «ятрити рани» самому Цезарю (тобто Августу).

Слід сказати, що таємниця «необачності» Овідія, до двохтисячного ювілею якої ми нині наближаємося, досі залишається таємницею. Один сучасний американський учений нарахував аж сто одинадцять версій, які за дві тисячі років були висловлені іншими вченими з цього приводу. Причому більшість версій грунтується на тому, що Овідія не випадково було відправлено на заслання через кілька місяців після того, як Август відправив на довічне заслання власну онуку Юлію-молодшу, і через кілька років після того, як він відправив на заслання свою доньку Юлію-старшу.

Обох було відправлено кудись на теплі острови поблизу Італії, Овідія ж - на «холодне» (для італійця) Чорне море, що взимку навіть замерзало, «на край землі» (тобто Римської імперії), у Томи (тепер місто Констанца в Румунії), де він прожив ще дев'ять сумних років і там же помер...

Обох Юлій було звинувачено в перелюбстві. Обидві були прихильницями поезії Овідія. За обома засланнями стояла друга дружина Августа Лівія, котра хотіла, аби після смерті чоловіка імперією правили не його рідні внуки-правнуки з роду Юліїв, а її син від першого шлюбу - Тіберій. Врешті-решт вона цього й домоглася... Напевне, обидві Юлії були не більш «розпусними», ніж їхні співвітчизниці й сучасниці, - за звинуваченнями, звісно, стояла політика. А Овідію, особисто знайомому з обома Юліями, Август не знайшов кращого «соціального замовлення» та «державного застосування», аніж бути оголошеним «учителем розпусти», аби якось пояснити громаді, чому цей самий «блуд» так зріс у Римі, що «доріс» аж до родини самого Августа, «ідеального римлянина».

Можливо, Меценат зміг би знайти для Овідія і краще замовлення, і краще застосування, але на той час його вже не було серед живих. Власне, не треба було нічого й вигадувати, досить було поцікавитися, яку нову книжку щойно написав поет, адже у «Метаморфозах» він підніс свою головну тему - тему кохання, яка так дратувала Августа, - на рівень всесвітній, космічний.