Овідія в поезії, весь Рим читав і шанував його книжки. До старшого покоління поетів Овідій ставився шанобливо, до свого -дружньо, до молодшого - доброзичливо. Він ніколи не втручався в політику (наслідуючи в цьому мудрого Горація у зрілий період життя). Здавалося, ворогів у поета не було і не могло бути. Про те, що таке ворожість, заздрість, він майже нічого не писав... Здавалося, від злиднів, заздрощів, політичних звинувачень він був гарантований. Утім, хтось-таки доніс Августу про «винуватця загального падіння звичаїв», коли такий «винуватець» раптом імператорові знадобився, щоб із його покарання зробити повчання для всіх інших.

...Так дорікають мені - вчителем блуду я став. Таж і небесний розум, бува, помилитися може: Що непримітне, того й не запримітить з висот. ...Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш. Мав би хвилинку якусь - у моєму «Мистецтві», я певен, Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.

(Переклад А. Содомори)

Так пише Овідій Августові вже із заслання, куди у грудні 8 р. н.е. всесильний владика відправив поета, котрий так, власне, й не зрозумів, за що. Хоч у тому ж самому листі-елегії (одній з так званих скорботних елегій, 9-13 рр. н.е.) він називає аж дві причини - «пісні» та «помилка» (або «необачність»):

Через дві речі я потерпів - пісні й необачність, Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать. Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани, Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.

(Переклад А. Содомори)

Пісень, що їх він співав усе життя, Овідій зрікся тієї ж миті, як почув «гнівні слова» Августа. Зібрав усе - широковідомими любовними творами починаючи і мало кому ще відомими «Метаморфозами» закінчуючи - і без жалю спалив. На щастя, у поета та його музи таки були справжні друзі, їх справді було багато, і в кожного залишився ретельно переписаний хоча б один з п'ятнадцяти сувоїв «Метаморфоз». Інакше найкращий твір поета, завершений саме перед засланням, ніколи б до нас не дійшов... Овідій був надто римлянин, відчай його був щирим, справа всього життя здавалася безнадійно програною: якщо сам Август, «спаситель світу», не розуміє, що врятувати світ може лише любов, для чого тоді жити й писати про неї? Не писати ж взагалі Овідій не міг і щороку надсилав із заслання до Риму чергову книжку своїх «скорбот», на третій рік почавши сумний сувій такими гірко-іронічними словами: