(пише вже згаданих «Героїнь») та »теорії кохання»: від 1 р. до н.е. до 1 р. н.е. створює «Мистецтво кохання» (»Ars amatoria») -віршований »навчальний посібник» для чоловіків, які хочуть закохати в себе жінок, та для жінок, котрі хочуть закохати в себе чоловіків. І, нарешті, у 1-2 рр. н.е., дбаючи про «протиотруту» до створеної «отрути», пише «Ліки від кохання» - правила для жінок та чоловіків, які не хотіли б піддатися чарам представників протилежної статі, що прочитають «Мистецтво кохання». У той самий період Овідій пише й суто практичний посібник у віршах -«Про косметику» (не забудьмо, що античні люди ще відчували корінь слова «косметика» - »космос»).

Для чого така поезія? Відповідь дуже проста: вона вчить коханню, від якого нікому не буде погано. Потреба у такому почутті поступово формується і в жінок, і в чоловіків (вже Горацій, порівнянно з Катуллом, рішуче відмовляється «люблячи, ненавидіти»). Овідій далі йде шляхом Горація, намагаючись створити об'єктивну картину кохання і показати, що воно може й повинне всім приносити тільки задоволення.

Парадоксально, але потреба індивідуалізованого кохання -тобто більш-менш зрозумілого сьогодні - за такого підходу знову зникає. В одній з елегій Овідій говорить, що йому байдуже, яку саме жінку кохати, і за всіма правилами риторики доводить, що так воно і має бути.

Саме тому, як ми згодом дізнаємося, у Новий час, коли кохання знову стане головною темою літератури, справжнім і щирим його співцем вважатиметься Катулл, а Овідій - несправжнім і нещирим. Однак не можна не погодитися зі знавцем римської поезії М. Гаспаровим, котрий висловлюс таку думку: Катулл і багато його послідовників у своєму коханні егоїстичні, навіть злі, тимчасом як Овідій - поет лагідний, добрий, співчутливий.

Ось як пояснює М. Гаспаров свою тезу про принципову новизну висвітлення теми любові Овідієм: «До Овідія античність знала лю-бов-перешкоду - в епосі, де Каліпсо своїм коханням створювала перешкоду на шляху Одіссея, а Дідона - Енея; любов-мару - в трагедії; любов-захоплення - в комедії... Любов завжди була недовгою та майже завжди - згубною. В Овідія вперше у літературі з'являється любов-взаєморозуміння, яка може бути і довгою, і щасливою. Наочних прикладів її слід шукати, звісно, не в любовних елегіях, а в більш пізніх "Метаморфозах"...»

Парадокс ранньої творчості Овідія полягав у тому, що, описуючи залицяння та любовні пестощі, він не надто цікавився психологією любовної пристрасті. Він не співець пристрасного кохання - він співець всесвітньої любові, яка може втішити, вгамувати, з'єднати і врятувати людство, навіть всю природу від смерті та страждань. І якщо замолоду ідеал такої любові був для поета радше підсвідомим, то з перших років нашої ери