він завойовував перші місця на щорічних Діонісіях (котрі, як усе в античності, були не лише яскравим колективним переживанням, а й агоном - змаганням). Молодший суперник Есхіла - Софокл, змагаючись з ним у завоюванні глядацької прихильності, збільшив число акторів, що водночас могли перебувати на сцені, аж до трьох. Визнавши таку кількість акторів мірою, античні трагедіографи зупинилися.

Естетичне почуття античності не дозволяло навіть уявити, що в театрі можна зображувати акт насильства або якісь інші «різкі» дії. Актори в масках і на котурнах могли лише урочисто ходити й голосно співати. Хор або окремі актори, як і раніше, просто розповідали про все, що відбувається «поза сценою». І навіть їхні рухи тепер не мали ніякого значення - зміст вистави передавали слово й музика.

Слово в Есхіла й Софокла здебільшого залишається монологічним, а центром трагедії є головний герой, який страждає. Як слушно зауважував Ф. Ніцшс, аж до Евріпіда Діоніс був головним трагічним героєм, а всі знамениті фігури грецької сцени - Прометей, Едіп та інші - лише його масками.

«Прометей закутий» (дата створення невідома) - одна з найвідоміших трагедій Есхіла. В історії європейської літератури вона започаткувала тему боротьби з несправедливістю, і як приклад художнього твору на цю тему ти вивчав її в курсі зарубіжної літератури 8-го класу. Тепер до знань про цю трагедію можна додати ще дещо. Жах від становища Прометея закутого і співчуття до його страждань - лише передумова катарсису, тобто найвищої мети трагедії.

Почуття грека V ст. до н.е. сьогодні видаються дивними. Від співчуття до людини, яка зазнала несправедливості долі, переходячи до обурення на саму долю, ми не відчуваємо її так, як відчував стародавній грек. На його погляд, і поразка, і перемога - вияви долі (грецькою - «фатуму»). Тому і ворог афінян Ксеркс, і друг людей Прометей заслуговують на однакове співчуття - як переможені - та на однакове засудження - як надто самовпевнені. Втім, можливо, усвідомленню такого ставлення заважає те, що Прометей - не простий смертний, а бог, до того ж з першого покоління богів - титанів.

Розглянемо тоді аналогічну долю простого смертного з безсмертної трагедії Софокла «Цар Едіп» (429 р. до н.е.). Саме цю трагедію вважав взірцевою Арістотель, від якого до нас дійшла найбільш розроблена теорія катарсису. Очевидно, розглянувши бодай основні її риси, ми, нарешті, зрозуміємо, завдяки чому греки отримували таке бажане очищення шляхом створення й споглядання своїх трагедій.