Таке наслідування відбувається за тим самим принципом, за яким ритуальний танок наслідував міф. У давніх греків навіть існувало спеціальне слово «мімесис», яким позначалося наслідування у формі танцю. Далі значення цього слова розширилося до «наслідування взагалі«. Можна навіть сказати, що вся поетична словесність (або, якщо вжити пізніший термін, вся художня література) є міметичною, тобто наслідувальною діяльністю. Більше того, все те, що ми сьогодні називаємо мистецтвом, також виникло у Стародавній Греції як міметична діяльність. Скульптура, так само як і танець, наслідує пластику і красу людського тіла. Архітектура храму робить явною приховану від нас будову Всесвіту. А музика наслідує людські почуття, для яких немає й не може бути слів у жодній мові світу.

Театр - синтетичне мистецтво - наслідує все це разом. Він виникає з музики, поєднаної з танцем. Надалі до хороводу театральних муз приєднується Мельпомена - муза трагічної поезії.

Слово-дія, підпорядковуючи собі всі інші мистецькі складові аттичного театру, поступово надає їм конкретного суспільного значення, але не перетворює мистецтво на «дзеркало» суспільства, яке з нього спробували зробити набагато пізніше. Саме завдяки драматичному слову такий театральний жанр, як трагедія, зрештою, з «пісні цапів» перетворюється на ту «школу дорослих», яку вбачала в ній Греція класичної доби і заради якої вона раз на рік у повному складі, як на велике свято, збиралася в театрі.

Наприкінці цієї доби вже відомий нам філософ Арістотель (384-322 рр. до н.е.), автор першої у світі систематичної теорії мистецтва, визначив трагедію як наслідування важливої та завершеної дії, яке реалізується через дію ж (а не через розповідь, інакше, наприклад, «Іліаду» також можна було б вважати трагедією) і має на меті очищення (грецькою - «катарсис») через співчуття і жах.

Філософ Платон на зрозумілому прикладі показав цей вплив трагедії на греків: «Коли матері хочуть, аби заснула дитина, якій не спиться, вони вдаються не до спокою, а навпаки, до руху, постійно гойдаючи її на руках; вони використовують не тишу, а якийсь наспів, ніби награючи дітям на флейті...»

Яких же пісень «награвали» своїм співвітчизникам найкращі грецькі трагедіографи? Хто вони і звідки?

Це були звичайні громадяни Афін, котрі, як і всі інші, але відповідно до своїх здібностей, намагалися перетворити хаос в душах та у полісі на душевний і політичний космос. Як правило, творчість була не єдиним їхнім внеском у суспільний добробут.