«Театр» - нове слово, вигадане греками для таких споруд. Воно походить від дієслова «теаомаї» - дивитися. Отже, якби українська мова не засвоїла це слово у готовому вигляді і воно було б перекладене з грецької, ми б називали театри так само, як наші слов'янські брати-чехи - «дивадлами».

Після спорудження театру Діоніса афіняни отримали можливість пасивно, а втім, глибоко й повно переживати ритуал, в якому раніше були дійовими особами. Цей ритуал втілював один із найбільш таємничих, темних міфів про смерть Діоніса -ватажка «козлоногих» сатирів. їхня жалібна пісня-дифірамб, супроводжувана флейтою і така сумна, що годі витримати, -«пісня цапів», грецькою - «трагедія» (від трагос - цап, оде -пісня) - і дала назву новому дійству, на яке тепер можна було тільки дивитися у спеціальному «дивадлі» (грецькою - «театрі»).

Аттична трагедія виникла як спроба міфологічного розв'язання «проблеми особистості» у новому -драматичному - роді літератури. У надрах хорової лірики (у дифірамбах) зароджувалися окремі персонажі, що їх пізніше Арістотель схарактеризує «як дійових і діяльних» (саме ж слово «драме» у перекладі з грецької означає «дія»). Надалі спеціальні люди - трагедіографи - починають писати тексти для театральних вистав. Однак і в індивідуально-авторській творчості драматичні персонажі залишаються не лише цілком окремими, а й зовні рівноправними, самостійними від авторського опікування й авторського самовираження. Отож словесність розпалася. Відбулося відокремлення драматичного слова (слова-дії - «драме») від епічного (слова-розповіді - «епос») та ліричного (слова - особистого враження -«лірикос»). І все це - замість колись єдиного слова-міфу -«мітос», що було самою істиною, бо точно передавало сутність людського життя й пояснювало походження навколишнього світу, видимого та невидимого.

Усі три різновиди поетичного (тобто художнього) слова (епос, лірикос, драме) в античній літературі не відтворюють «реальну дійсність», не віддзеркалюють окремі зовнішні факти життєвої реальності. Не мають вони навіть подібності, форми сучасного життя. Особливо це стосується таких жанрів, як епічна пісня та трагедія, що займаються виключно темами, взятими з міфології. Однак, на відміну від цілісно-міфологічного мітосу, усі три різновиди поетичного (тобто художнього) слова не містять справжньої суті речей, незаперечної істини, глибинного змісту життя. Вони лише наслідують цей справжній зміст життя не в життєподібних, а в інших формах: епос - у формі розповіді, лірика - у формі особистого переживання, драма - у формі дії.