Поетеса вчила своїх вихованок поважати себе та реально оцінювати чоловіків і людство взагалі.

Таким чином, естетичні потреби та смаки греків пізньої архаїки починають відрізнятися залежно від статі, соціального статусу тощо. Починаючи ще з VIII ст. до н.е. співці-аеди розділилися на різні групи, пристосувавши і своє поетичне мистецтво, і свої музичні інструменти до різних випадків. Так, пісні, присвячені різним справам, подіям та почуттям, виконували авлети та кіфареди - співці, котрі співали під акомпанемент авлоса або кіфари. Основні фольклорно-міфологічні функції стародавніх аедів разом з традиційною лірою перейшли до рапсодів.

Поети пізньої архаїки шукали нових засобів створення і виконання пісень, яких не знали рапсоди. Спочатку вони вдосконалили струнні інструменти. Потім перейшли на духові -флейту та їй подібні, а згодом почали декламувати свої вірші без музичного супроводу (до речі, мовчазного читання античність не знала, люди читали вголос навіть на самоті). Відповідно лірика розподілялася на такі різновиди:

1. Сольна і хорова меліка (від грец. мелос - пісня), яка виконувалася у супроводі струнних музичних інструментів: ліри та кіфари;

2. Декламаційна поезія, що спочатку виконувалася у супроводі флейти (до неї належали нові перспективні жанри - ямби та елегія).

Слід зазначити, що слово «лірика» вжите тут умовно. Те, чим займалися нові поети пізньої архаїки, ще не мало спільної назви. Зрозуміле вчення про літературні роди з'явилося лише за класичної доби, у IV ст. до н.е., у працях філософа Арістотеля.

Сучасники Арістотеля вже не мали можливості слухати архаїчних поетів, котрі акомпанували собі на музичних інструментах. Від того часу, коли спів мандрівного аеда був таким же важливим і живим культурно-інформаційним засобом, яким для класичної доби Платона й Арістотеля була бесіда мандрівного