Адже «вона вже одним благородним інстинктом своїм відчуває, де і в чому правда, що й виявилось у фіналі... Можливо, Пушкін вчинив би краще, якби назвав свій твір ім'ям Татьяни, а не Онєгіна: адже, поза всяким сумнівом, саме вона є головною героїнею*.

Принаймні не можна не погодитися з тим, що в романі про кохання, яким є пушкінський твір, відносно нове, тобто давно забуте людством слово сказала саме Татьяна, і це слово - відмова від кохання задля вищих від нього цінностей буття.

Доведи, що відмова Татьяни від кохання - це відносно нове, призабуте людством слово (а не ніколи нечуване). 1. Пригадай відомості про добу виникнення роману як жанру й про перші твори цього жанру. 2. У чому полягає різниця між сприйняттям сучасниками «відмови від кохання» у перших середньовічних романах (які, відкриваючи тему кохання, водночас її закривають) та у пушкінському романі, написаному після семисот років існування жанру любовного роману?

Романтизм зобов'язував усіх бути щасливими однаково й найвище щастя знаходити саме у насолоді від кохання. А що, коли чиєсь щастя видається комусь іншому лише «умовностями честі й цноти»?

Розмірковуючи про це наприкінці свого життєвого шляху, Пушкін доходить висновку: однакове для всіх щастя - то примара, вигадана романтиками.

Час, милий друже, час! Душа спокою просить. Летять за днями дні, і кожна мить відносить Частинками буття - а ми усе ждемо. Що завтра житимем, та мить - і помремо.

На світі щастя де? Є спокій лиш та воля. Давно малюється мені принадна доля: Давно, знебулий раб, замислив я втекти В далеке селище труда і чистоти.

(Переклад М. Рильського)

Пригадай, як вирішується проблема щастя у трагедії Софокла «Цар Едіп» і трагедії Гете «Фауст». Чи можна назвати пушкінське сприйняття цієї проблеми трагічним в античному розумінні?

Проте Пушкіну не судилося знову дістатися до«далекого селища труда і чистоти» - Болдіна або Михайлівського. Спокій, волю й саме життя він віддав за «умовності честі й цноти».

10 лютого 1837 р. геніальний поет загинув на дуелі, захищаючи честь дружини. І як би в свої останні роки Пушкін не