3. Єдності дії (всі події п'єси мають розгортатися навколо одного конфлікту і, не перериваючись нічим зайвим, пройти стадії виникнення, розвитку й розв'язання цього конфлікту).

Обожнюючи Арістотеля, класицисти по суті не зрозуміли його головної естетичної теорії - теорії катарсису. Арістотель наполягав на обов'язковому розмежуванні трагедії та комедії, тому іцо в комедії перед глядачем повинні постати ті люди, що «гірші за нас», а в трагедії - «такі, як ми». У комедії глядач має очиститися сміхом, а в трагедії - сльозами. Однак здібність до катарсису, тобто очищення в його повноцінному, давньогрецькому розумінні, була назавжди втрачена європейцями вже від тих часів, як занепав давньогрецький поліс - колектив відповідальних громадян, здатний до повноцінного колективного переживання.

Саме тому трагедії академіків, створені за всіма правилами Арістотеля і новітнього класицизму, залишали глядачів байдужими. Натомість, вони тішили кардинала Рішельє, оскільки показували, як має себе поводити шляхетна людина і, на відміну від п'єс Корнеля, не містили нічого «непристойного» (звісно ж, з точки зору самого кардинала). У катарсис або щось подібне Рішельє не вірив. Він вірив у газету, поліцію та Французьку академію: цього, на його думку, було цілком достатньо, аби підтримувати «суспільну мораль» (зовнішню пристойність) на належному рівні.

Ми вже говорили про те, що література є своєрідною школою помилок, отож повернемося до Корнеля, який помилявся, може, найбільше від усіх своїх сучасників. І насамперед - у жанровому визначенні власної п'єси.

Іспанські драматурги, сучасники Корнеля, усі свої твори для театру називали комедіями. Хіба ж не комедією є людське життя, в якому немає нічого сталого, а сон неможливо відрізнити від реальності? «Моїм учителем був сон», - заявляє Сехисмундо у фіналі драми Кальдерона. За Кальдероном, аби жити правильно й справедливо, нести людям такі бажані мир і спокій, варто лише розслабитися, жити ніби уві сні, вгамувавши пристрасті й марнославство. Така життєва позиція, власне, не потребує героїзму у класичному (античному) розумінні.

Отже, час героїв безповоротно минув? А от Александр Дю-ма, наприклад, «поселив» своїх мушкетерів у XVII ст. саме тому, що вважав його героїчною добою. Щирою переконаністю у цьому письменник завдячував Корнелю, бо вже у XIX ст. «Сіда», розгромленого теоретиками сучасного йому класицизму, за іронією долі, вважали вершиною класицизму першої половини XVII ст. Пушкін назвав Корнеля «справжнім генієм трагедії».