щирою. її молитва справді була звернена до Бога, і молилася вона, мабуть, про те, на що чекала: про свою зустріч з Гамлетом: про нього самого, котрий і перед нею удавав «божевільного»; про те, аби прояснився його дух, зміцніла ного думка. Гам летові, хоч насправді й не божевільному, це було вкрай необхідно. Ось чому, побачивши Офелію, він перервав свій монолог зверненням до неї.

Якщо брати до уваги не композицію окремо взятого монологу, а композицію трагедії як єдності зовнішнього й внутрішнього сюжетів, Гамлет логічно (хоч і проти логіки самого монологу) завершив його словами: *Офеліє! В своїй молитві, німфо. // Згадай мої гріхи!» Що ж змусило Гамлета обрати Офелію своєю «посередницею» у такій важливій справі, як буття або небуття?