Коли ми дивимося на ренесансних мадонн, мимоволі думаємо про те, де художники могли бачити таких жінок та дівчат. Невже лише в уяві? Хочеться вірити, що ренесансний ідеал жінки, втілений художниками Відродження у портретах мадонн, був а плоті й крові. Принаймні Гамлет, на високій ноті завершуючи свій знаменитий монолог, у це вірить... Так само хочеться вірити, що Лаерт не був надто суб'єктивним, говорячи, що Офелія стояла на вершині часу, кидаючи йому виклик своєю досконалістю.

Гамлет завинив перед Офелією. Він стривожив її розум, який до того перебував у гармонії із собою та світом. Урешті-решт, він випадково (для себе, але не для трагедії в цілому) вбив її батька. Так удаване божевілля Гамлета зловісно відгукнулося в долі Офелії, спричинивши її справжнє божевілля та смерть. У божевіллі вона стає своєю власною протилежністю (поширений за доби Ренесансу погляд на божевілля), співає розпусних пісень; замість «монастиря», куди, удаючи божевільного, посилав її Гамлет, цілком належить «карнавалу».

До певної міри виправдати Гамлета перед Офелією може лише те, що він - єдиний у своєму часі був здатний прийняти той виклик, що його вона «кинула своєю досконалістю». Принаймні споглядання «Офелії-німфи» змінює ставлення Гамлета до власної матері й до жінки взагалі. От що він говорить матері:

Почервоній же, сороме! Якщо вже В поважнім віці вибухає пекло. Мороз палає, і дозрілий розум Вволяє волю хтивого бажання. Тоді чеснота у серцях юнацьких Як віск розтане.

Гамлет закликає старших (йому це тим більше боляче, що заклик доводиться звертати до власної матері) мати сором і подумати про молодих, які живуть поруч. Пригадаймо з Біблії:

«Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити,

і його потопити в морській глибині».

Так, власне, Гамлет висловив Гертруді те, чим вона образила його найбільше. Він прийшов говорити з нею не як слідчий, котрий розкрив її злочин, і не як прокурор, котрий має право на вирок, - він прийшов як син. Ідучи до неї, він виголошує черговий монолог, в якому закликає власне серце «не втрачати своєї природи», «не впускати в себе душу Нерона» (римського імператора, який вбив свою матір). Ця жінка, котра своєю участю у вбивсті чоловіка назавжди вбила любов-сторге у серці свого сина і втратила право на любов-філео, все ж таки відчула