Чільне місце серед ліонських видань Рабле посіли дві досить дивні книжки, які важко було віднести до певного розряду гуманістичної літератури XVI ст. Про одну з них (видану другою) -«Повість про дуже жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля» - ми вже згадували. Друга (видана першою) розповідала про життя сина Гаргантюа - Пантагрюеля - і називалася «Пантагрюель, король дипсодів, показаний в його справжньому вигляді з усіма його жахливими діяннями та подвигами» (далі називатимемо її просто «Пантагрюель»). Виданий 1533 р. «Пантагрюель» того ж самого року був офіційно засуджений Сорбонною «за непристойність».

Зважаючи на офіційний осуд, Рабле розпочинає видання «Гаргантюа» такою пояснювальною передмовою:

Й «Позбудьтеся будь-якої упередженості, друзі, що читаєте оцю книжку, і не скандалізуйтеся - в ній немає нічого поганого або вадкого. Щоправда, ви знайдете тут мало й досконалого, хіба що попосмієтесь: кращого аргументу не можу подати. Вважаючи на сум, що гризе вас і бере за серце, я волію писати сміхом, а не слізьми, бо сміятись - то є природна властивість людська».

Цей текст красномовно свідчить про те, що автор аж ніяк не вибачається перед тими, хто вважає його твори образливими для своїх «ніжних вух». Натомість він утверджує право людини на сміх: «Сміятися - то є природна властивість людська».

Тим часом сум «гризе й бере за серце» людину доби Відродження, того, хто «неначе в просторінь морську безкраю в човні хисткому рушив без керма...»

Дослідивши природу суму у попередньому підрозділі, ми дійшли висновку, що сумує людина саме тоді, коли в її «човні» (житті) немає і не може бути «керма» (стійкої, абсолютно ймовірної міфології). Зрозуміти природу сміху нам допоможе «батько» новочасної сміхової літератури Рабле, на думку якого, людина сміється, аби не сумувати, що є її природною реакцією на недосконалість життя.

Хоч, звісно, хотілося б неможливого: поєднати монастир і карнавал.

Мета монастиря - відновити втрачений зв'язок з Богом. За тисячу років задля цього було зроблено немало... Зрештою, саме за часів Рабле протестанти на чолі з Лютером прокляли монастирі. У тих країнах, де в релігійних війнах перемогли протестанти, монастирі припинили своє існування. Однак сама ідея релігійної війни була неприйнятною для Рабле та героїв його творів, які всіляко її висміюють.

Справді, краще сміятися, ніж, не маючи справжньої віри, вдавати релігійність. Сміятися краще, ніж підкорятися складним монастирським правилам без надії відновити втрачений