Гаргантюа». Навряд чи хто згадав би про неї декілька років гіо тому, якби Ф. Рабле не написав «продовження»...

Гіпербола (перебільшення) - улюблений художній засіб народного епосу, епопеї. З нею ми неодноразово зустрічалися, читаючи Гомера. Характерна особливість гіперболізації в літературі Відродження - тісний зв'язок цього засобу з гротеском. Гротеск (італ. grottesco - химерний, від grotta -печера) - спосіб спотворено-комічного, фантастичного зображення явищ дійсності, поданих у навмисне перебільшеному або зменшеному вигляді, у поєднанні контрастних, несумісних рис. Гротеск як трой споріднений з оксюмороном. Можна сказати, що гротеск - це наочний приклад оксюморона.

Коли у XV ст. гуманісти, крім вивчення античних рукописів, почали займатися ще й розкопками, досліджувати руїни, печери, катакомби, знання про античну культуру значно поглибилися. Якось у Римі, у підземних печерах (гротах), шанувальники античності натрапили на химерні настінні розписи, що фантастично поєднували рослинні, тваринні та людські форми. Такий погляд на світ назвали гротесковим. Митцям ХV-ХVІ ст. він припав до душі, тим більше, що й у народному мистецтві вони бачили ознаки гротесковості.

Гуманісти «малих» середньовічних «відроджень» доклали неабияких зусиль, аби ці два потоки - книжний та народний -ніколи не зустрілися. Перші гуманісти Високого Відродження по суті робили те ж саме. Якби не геніальний Данте з його «базарною» мовою та по суті карнавальними образами «Пекла» (адже пекло - улюблена тема народного карнавалу), європейська література могла б залишатися латиномовною й суто інтелектуальною, аж поки не зникла б десь у XVII ст. разом з останнім знавцем латини. Данте довів, що література може й повинна живитися вулицею, базаром, карнавалом.

Слідом за Данте письменники західноєвропейського Відродження почали заповнювати сторінки своїх книжок живими образами своїх сучасників.

Письменники, однак, відставали у цьому від скульпторів та живописців, котрі зробили перехід з вулиці до храму вже майже непомітним для своїх сучасників. У храмі людину зустрічали обличчя, щойно бачені на вулиці. Леонардо, Рафаель, Мікелан-джело ніби підносили до її очей дзеркало, в якому відбивалося те, чого вона в самій собі досі не помічала: як хороше, так і погане.

Вдивлятися у внутрішнє через зовнішнє, у всесвіт людини і в людину як єдиний цікавий всесвіт стало потребою і того, хто займався мистецтвом, і того, хто його сприймав. До послуг письменника, який хотів би створити подібний портрет сучас-