У нашому прикладі безперечною кульмінацією ліричного сюжету є думка, яка немов миттєво обпалила ліричного героя. А чи не позбувся він, кохаючи, саме того, що було для нього найдорожчим: власного «я», власної особистості, власної волі: «Чужій чи власній волі я служу?» Чи не став іграшкою чужої волі?

Останній терцет - розв'язання суперечності. У даному випадку розв'язання суперечності дає розуміння того, що позбутися свого власного «я» - і є для закоханого найінтимнішим бажанням його власного «я».

Розв'язку ж (висновок) знаходимо в останньому вірші сонета, котрий ще називається сонетним замком. У нашому прикладі висновок - самодостатність пристрасті кохання, її абсолютна незалежність від довкілля: «Палаю в стужу, в спеку -весь дрижу».

У наведеному сонеті рядок-кульмінація римується з останнім рядком (розв'язкою). Взяті окремо, вони звучать як короткий діалог ліричного героя з самим собою: гостре запитання - і рішуча відповідь.

Художня переконливість поетичного висновку у цьому сонеті досягається, зокрема, й за рахунок вживання того ж самого тропа, який було використано у третьому рядку другого катрена, де за його допомогою давалися парадоксальні характеристики кохання. Це улюбленець Відродження - оксюморон (грецьке слово, що буквально означає «дотепно-безглузде»): поєднання контрасних понять, які логічно нібито несумісні, але разом створюють нове уявлення, гостре відчуття реальності («живлюща смерть», «навісна втіха», «палати в стужу», «дрижати в спеку»).

Отже, у Петрарки та після нього сонет г це не просто строфа, а жанр, тобто очікувана гармонія певної форми з певним змістом. Пристрасті людської душі саме через сонет як гармонію форми й змісту оголошуються єдиним предметом поезії, тим хаосом, що його вона має якось примирити з самим собою і зі світом, в якому панує ще більший хаос.

Обіцяного «відроження античності» тут, знов-таки, не відбулося, оскільки вся антична лірика, від Архілоха до Го-рація, на противагу ренесансній, була спрямована на приборкання пристрастей. Тимчасом Петрарка, замість вгамовувати своє кохання (яке в «сюжетному» плані, як він заздалегідь знає, ні до чого не поведе), кохається у самому коханні. Не читавши «Божественної комедії», він по суті, мов заклинання, повторює нечитані ним слова своєї тезки - Дантової Франчески: «Любов любити любленій звеліла...»

До чого ж тут античність? Вона - просто символ вічної мрії про людську досконалість, символ споконвічного прагнення до земної мети. Однак несподівано навіть і для самих гуманістів