для того щоб стати співучасниками народного мислення, ми мусимо вступити в спілкування, аби чиясь чужа мудрість стала нашою спільною. І тільки через спільне мислення та спілкування ми можемо набути досвід, закріплений у даному способі мислення та спілкування. Отже, саме у народній мудрості, фольклорі, починаючи з найперших спроб сформулювати й далі передати набутий досвід, ми вже в готовому вигляді знаходимо той механізм мислення та спілкування, що є основою літературного твору.

5. Якщо мудрість - це живе мислення, то чому її почали записувати? І чи може записана мудрість бути живою?

Аби менше працювати, люди завжди винаходять якісь спеціальні засоби та пристрої, котрі працювали б замість них. Одним із таких засобів стала писемність. Її винахідники стверджували, що знайшли можливість розвантажити пам'ять. Однак коли йдеться про запам'ятовування мудрості, то мають на увазі, звичайно, не механічну пам'ять, яку таки слід було б розвантажити. Фактично винахідники писемності «звільнили» людство від необхідності міркувати та спілкуватися з приводу мудрості.

Наступним кроком стала заборона розмірковувань та спілкування з приводу записаної мудрості. І байдуже, де саме її записали, на папірусі, пергаменті чи просто на скелі. Записану мудрість поклали в золоті скрині, обнесли золоченим парканом. А нащадки винахідників писемності назвали себе «духовними особами» і взялися її охороняти, аби всі інші - «бездуховні» - в усіх складних і навіть не дуже складних випадках «ішли до них по мудрість».

Хто ж винайшов писемність? Напевно ми цього ніколи не знатимемо, але деякі перекази до наших часів дійшли. Так, наприклад, давньогрецький філософ Сократ розповідав про єгиптянина Тевта (в Єгипті його потім вважали за бога), котрий першим ознайомив фараона з ієрогліфами, що їх він буцімто сам і винайшов. Проте, замість радіти, фараон засмутився. І ось що він, за словами Сократа, сказав Тевтові:

«Цей винахід вселить у душі учнів забутливість внаслідок занедбання вправ для вироблення пам'яті. Адже, покладаючись на письмо, вони будуть пригадувати за допомогою зовнішніх знаків, а не завдяки внутрішній силі. Отже, ти винайшов засіб не для запам'ятовування, а для пригадування. Своїм учням ти даси лише видимість мудрості, а не справжню мудрість. Вони будуть багато пізнавати з чужих уст, але без глибокого засвоєння. І їм буде здаватись, ніби вони багато знають. Натомість здебільшого вони залишатимуться невігласами, ще й нестерпними в спілкуванні. Тож вони стануть не мудрими, а лжемудрими» (Переклад Д. Коваль).