особисте щастя, яке могло дати йому кохання Дідони. Хоч зовні все й виглядало так, ніби це він покинув Дідону, особисто йому того не хотілося. Щоправда, і цінністю пристрасне кохання жінки для героя не було.

Вергілій, який був тонким знавцем людської душі, зображуючи кохання Дідони й відповідне почуття Енея, стикнувся з непростою проблемою.

З одного боку, взявши за зразок епічний жанр та епічний стиль Гомера, він мусив поставитися до почуття Дідони приблизно так, як Гомер (і з ним Одіссей) до співу сирен або до кохання Каліпсо, тобто як до перешкоди на шляху героя до своєї мети. Зрештою, Вергілій так і ставиться до Дідони, бо це і є його щире ставлення до жінки - ставлення «справжнього», але вже трохи старомодного для свого часу римлянина, який плекає в собі «римські чесноти» і веде аскетичне життя заради головної мети. (Не слід забувати, що створення «Енеїди» - це така ж сама висока мета Вергілія, як заснування Риму - висока мета самого Енея). Крім того, перешкода в особі карфагенської цариці Дідони в контексті історії Риму має ще й додаткове символічне значення, адже під час війн з Карфагеном (так званих Пунічних) так само вирішувалася історична доля Риму, як його міфологічна доля вирішувалась тоді, коли Еней міг назавжди залишитися в Карфагені з Дідо-ною, а тоді Рим не було б кому заснувати.

З іншого боку, Вергілій не може не враховувати й особистості Дідони, не співчувати їй. По суті він розвиває парадоксальну художню ідею: чим більше співчуватиме читач Дідоні, тим вище він оцінить жертву Енея - жертву особистим заради суспільного.

Адже поезія Вергілія виражає, за словами М. Гаспарова, «усю складність нового світовідчуття, просякнутого трагізмом взаємодії людини та світового закону. Як давній народний епос (тобто епопеї Гомера. - В.З.) представляв світ у його нерозчле-новацій повноті, так вергіліївський філософський і героїчний епос - у повноті відтвореній, осмисленій як почасти, так і в цілому».

Аттична трагедія, намагаючись зберегти епічну цілісність колективного світовідчуття, остаточно зафіксувала його розпад. Вергілій уже все знає про розпад монолітного суспільства на дрібні егоїзми.

За часів Вергілія цей розпад стає об'єктом зображення не трагедії, а комедії. Римляни І ст. до н.е. любили повторювати афоризм з комедії Плавта (250-184 рр. до н.е.): «Людина людині -вовк».

Створюючи образ Дідони, Вергілій по суті розвиває традиції класичної трагедії, котра показувала, як пристрасть засліплює людину, заганяє її в глухий кут, не залишаючи вибору. Дідона,