АбАбВВггДееДєє (великими літерами позначено жіночі закінчення віршових рядків, а малими - чоловічі).

Як і в октаві, якою написано роман у віршах Байрона, в онсгінській строфі особлива увага також звертається на два останніх рядки (із суміжним римуванням): тут так само очікується афоризм, крилатий вислів, важливе узагальнення або принаймні дотеп - несподіване іронічне зауваження.

Власне кажучи, онєгінська строфа - це пушкінський аналог байронівської октави. Пушкін інтуїтивно відчув, що коли він візьме для свого роману октаву, цю найбільш поширену «епічну строфу» європейської поезії, то через довжину російських слів йому просто не вистачить поетичного простору для висловлення окремої, закінченої думки.

Уже завершуючи свій роман, Пушкін водночас писав поему «Будиночок у Коломні» (1830), в якій спробував точно наслідувати байронівську октаву. Поема так і починається: «Четырехстопный ямб мне надоел...». Однак «Будиночок у Коломні» - мініатюра, жарт генія...

А «Євгеній Онєгін», як і «Дон Жуан» Байрона, - повноцінний представник четвертого - ліро-епічного - роду літератури, роман у віршах, в якому романний сюжет не обмежений якимись спеціальними ліричними завданнями, а розгортається у повному обсязі, в епічній свободі. Це - розповідь про сучасника, розумну, близьку біографічному авторові, але не ідентичну йому людину. При цьому в пушкінському романі (як і в бай-ронівському) існує повна свобода й для самовираження ліричного героя. Ця відстань між головним епічним героєм та героєм ліричним в принципі дозволяє автору зробити зі своїм головним героєм що завгодно, аж до пониження його в другорядні.

Ще наприкінці VII розділу роману Пушкін нічого такого робити не збирався, наполягаючи на тому, що він, як і на початку свого роману, «Про друга юного співає //1 дивину його химер».

Отже, все, що до цього накоїв Онєгін, аж до вбивства Ленського, - це його химери (в оригіналі - «причуды»). Мовляв, що вдієш, як і химери йому вдаються: і стріляє він краще від Ленського, і дівчата кохають його одного, бо він, як попереджав нас автор ще в І розділі, досконало володіє «оспіваним Назоном» (тобто улюбленим поетом Пушкіна - Овідієм) мистецтвом кохання.

Чи таким «мистецтвом кохання», яке повертає «І божество, й натхнення чисте...», володів Онєгін? На це запитання, зрештою, і мав відповісти вільний сюжет роману, що розвивався й поглиблювався разом із самим життям.

Тільки дописавши VIII розділ роману, Пушкін зрозумів, що дійшов до фіналу, і тепер буде на краще швидко, без зайвих