анонімного (а може, й вигаданого) англійського лорда, французькі автори вказували, що в англійських багатіїв «розкіш замінила гостинність, розбещеність - розваги, а розбещені громадяни знущаються з моралі і не люблять батьківщину».

Що цинізм, тобто зневажання моралі, десь на середину XVIII ст. став нормою тогочасного англійського суспільства, добре видно з роману Семюеля Річардсона (1689-1761) «Кларісса Гарлоу». Просвітитель Річардсон вбачав свою мету в тому, аби повернути моральність, пробудити совість хоча б у тих своїх читачів, у яких вона ще жива. Такими, власне, він вважав не читачів, а читачок. І тут соціальне замовлення збіглося з комерційним: на той час саме жіноча аудиторія була найбільш перспективною в плані попиту на книжкову продукцію.

Англійка XVIII ст. - дружина чи дочка міського буржуа або сільського есквайра - була гідною свого чоловіка й свого батька у тому розумінні, що, як і вони, вимагала від літератури не «казок» і не «повчання», а «чистої», «документальної» правди. І це прекрасно зрозумів Річардсон.

Якого «документа» потребує леді? Чого леді над усе бажає і чого водночас ніколи не зробить, якщо є «справжньою леді»? Це гаряче бажання і ця категорична заборона, на думку Річардсона, стосується читання приватних листів іншої леді. Роман у листах « Кларісса Гарлоу» - перший англійський роман у листах, який до сьогодні залишається найбільшим за обсягом з усіх романів, будь-коли написаних англійською. Водночас він є одним з найбільш вдалих прикладів поєднання комерції та просвіти. Річардсону вдалося зробити те, що не вдавалося моралізаторам: він повернув англійському суспільству активне ставлення до питань моралі. Нехай жоден з чоловіків не зміг прочитати й половини «Кларісси» - не вони є активною моральною силою суспільства, як це блискуче довів літературний експеримент Річардсона. До речі, саме у другій половині роману «щирий джентльмен» Ловлас, в якого закохалася Кларісса, виявив своє справжнє обличчя світського циніка.

Знаючи тільки те, що книжка містера Річардсона є «високоморальною», батьки й чоловіки не забороняли дочкам і дружинам прочитати її до кінця. І вони прочитали про те, як нещасну Кларіссу, зґвалтовану й покинуту Ловласом, спіткали біди життя лондонського дна; як вона потрапила до боргової в'язниці і як, навіть помираючи, не погодилася зв'язати свою долю з мерзотником Ловласом, хоч би яким щирим не було його каяття.

Річардсон не моралізує, він - лише «видавець» моторошних «документів» людської трагедії. Однак самою «документальністю» своєї оповіді він підводить вдячних читачок до висновку: жінці цинізм не властивий і за самою її природою протипоказаний. Жінка, аби залишатися жінкою, має знати.