Видатний український письменник Пантелеймон Куліш, автор першої біографії Гоголя, розповів історію видання книжки його перших оповідань з українського життя, посилаючись на спогади Плетньова:

До травня 1831 року у нього (Гоголя. - В.З.) вже готові були декілька повістей, з яких потім склався перший том "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Не знаючи, як дати їм раду. Гоголь звернувся за порадою до Плетньова. Пан Плетньов хотів зберегти юнака від впливу літературних партій і водночас врятувати повісті від упередження людей, які знали Гоголя особисто або за його першими літературними спробами і ставилися до нього скептично. Тому він порадив автору повістей ні в якому разі не відкривати свого імені й вигадав для його творів назву, що мала збудити цікавість публіки. Так з'явилися на світ "Повісті, видані пасічником Рудим Паньком", який нібито жив біля Диканьки, що належала князю Кочубею».

Чому було так важливо, що Диканька належала саме Кочубею? І чому це мало «збудити цікавість публіки»?

Річ у тім, що саме 1831 р. Віктор Кочубей - прямий нащадок генерального судді часів Мазепи отримав титул князя: хоч би як не знущався з цього приводу Пушкін, «хохли» продовжували «стрибати в князі»... Петербург жваво обговорював цю подію. Усі знали про вплив Кочубея на царя, про те, як вигідно було належати до кочубеївської «партії» і як невигідно їй протистояти.

Аж ось до хору вітань з приводу отримання князівського титулу приєднався ще один голос. Негучний, але такий оригінальний, що його неможливо було не почути, він пролунав з перших рядків дивної книжки «Повістей, виданих пасічником Рудим Паньком», в яких пасічник намагався передбачити першу реакцію на появу власної книжки: «Це що за диковина: "Вечори на хуторі біля Диканьки"? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник!»¹

Насправді ж ніхто не посмів не тільки так сказати, а й подумати. Магічне слово «Диканька» зачаровувало, приваблювало, змушувало читача швидко пробігати очима рядки передмови пасічника, аби зрозуміти, що ж воно таке - ці «Вечори...».

«Про Диканьку ж, гадаю, ви наслухалися доволі. Бо й те сказати, що там дім кращий якогось там пасічникова куреня. А про сад і казати нічого: у Петербурзі вашому, певно, не знайдете такого...»

Дійсно: і наслухалися, і начиталися у вірнопідданих російських газетах про розкішний диканьський будинок Кочубея, про парк, що міг конкурувати з Павловськом або й самим

1  Тут і далі твір цитується у перекладі Петра Панча.