як матеріалом, приводом для висловлення власної думки, власного погляду на життя? В останньому разі ми вже мали б перший в Європі зразок індивідуальної творчості - тобто висловлених у формі художнього твору власних поглядів, власних прозрінь конкретної людини, на яку можна покладати і всю відповідальність за висловлене.

Саме до цього прагнули греки наприкінці архаїчної доби.

У їхніх душах замість епічного спокою, що мав би бути головним наслідком слухання епопеї, здебільшого панувало сум'яття. Відбувався парадоксальний процес: чим більше греки слухали свої улюблені епічні пісні, тим більше вони ними насолоджувалися, тим більше їх любили і тим менше вірили у ті самі міфи, заради яких, власне, і співали свої пісні стародавні поети.

Отже, старі міфи втратили своє значення, а їхню роль поступово перебирала сама епопея. Відтак епопея потребувала автора - люди тепер не йняли віри колективу («так повелося з давніх часів», «так казали наші пращури», «так співали колись аеди»), вірити можна було лише індивіду, якого любили й поважали.

Наприкінці архаїчної доби народ (грецькою - «демос») подекуди спробував колективну форму правління, яку відтоді називали демократією (тобто владою народу). Це був важливий історичний експеримент з великим майбутнім і певними досягненнями, особливо у місті Афіни. Однак хаос, що запанував у місті, надалі став очевидний усім (досягнення були помітні лише афін-ським інтелектуалам). Народ добровільно відмовився від влади, засудивши демократію як форму правління, і почав передавати необмежені владні повноваження окремим особам, які називалися тиранами. Це були люди, відповідальні перед мешканцями міста. Вони дбали про простий люд і намагалися боротися з хаосом у містах і, не в останню чергу, в головах.

З античних джерел до нас дійшла розповідь про те, як у

VI ст. до н.е. афінський тиран Пісістрат занепокоївся тим, що афіняни не мають певної віри в богів. На думку тирана, причиною такої ситуації було те, що рапсоди, змагаючись між собою за увагу і гроші городян, намагалися по-різному як-найцікавіше переповісти міфічні історії про богів та героїв. Кожен вигадував деталі та подробиці і, зрештою, прості люди вже не могли дізнатися, «а як то воно було насправді» (а для міфу відчуття, що так було насправді, - найголовніше).

Тим часом в народі розповсюджувалося повір'я про те, що найпершим рапсодом був сліпий старець на ім'я Гомер. Що нібито жив той Гомер чи не в той саме час, про який співав, тобто тоді, коли славні предки греків - ахейці - ходили завойовувати місто Трою, або Іліон.